Інспектор і ніч. Бразільська мелодія - Богоміл Райнов

— Кулачне чи яке?

Відповіді немає.

— А де конкретно ви навчаєтесь? В Оксфорді чи в Кембріджі? Бо в Софійському університеті вас немає. Та це деталі. Не будемо вдаватися в подробиці. То як, кажете, справа з грошвою?

— Я вас не розумію… — пручається Том.

— Кажу: грошва, монети, тугрики. Заощадження Маринова. Скільки разів ви трусили того телепня?

Напружую слух, але відповіді знову немає.

— Якщо вам незручно розмовляти, можете користуватися жестами. Мова глухонімих — для мене як рідна. Тричі? П'ять разів? — наполягаю я, показуючи на пальцях.

Та відповіді немає й немає.

— Отже, знов доведеться запитувати Жанну. Ні, я таки, мабуть, справді краще лагоджу з жінками. Хоч, щиро кажучи, я не бабій. То куди, кажете, подівся «ваш маленький приватний банк» — тобто Жанна?

— Якщо ви запитуєте про Жанну, я не знаю, де вона, — нарешті вступає в розмову Том.

— Нічого. І це з'ясується… Це стосувалося вас. Куди ж ви гадаєте її відправити? У виховну колонію? У в'язницю? Дійте сміливіше! Мета вже близько.

Після такого підбадьорливого заклику я випиваю трохи коньяку, решту залишаю у чарці й іду. На сходах на мить зупиняюсь поправити краватку, а ще більше для того, щоб пересвідчитись, що Том уже спустився до телефону в глибині залу. Щасливчик! Він знає номер, який невідомий навіть мені. Зате я знаю дещо інше. Отже, немає підстав вважати, що ми граємо за нерівних умов.

Виходжу надвір, та оскільки дощ знову розпочав свої жарти, трохи затримуюсь у тому ж під'їзді, де вчора ввечері мусив виконувати роль приборкувача. За кілька хвилин у полі мого зору з'являється постать женишка, який кудись поспішає. Даю йому фору в сто метрів, як це звичайно роблять з неофітами в якійсь грі, й рушаю слідом за ним. Подорож у невідоме. Черговий рейс.

Невідоме, власне, не таке вже й невідоме, як здається. Любий Холмсе, куди може завести нероба, окрім якогось місця неробства?..

Не знаю, що думає з цього приводу Холмс, але стає саме так. Після непотрібних кружлянь десятьма вулицями, назви яких я зараз не буду перераховувати, Том шмигає у подвір'я одного з тих безбарвних житлових будинків, що різняться один від одного лише своїми номерами. Час зменшити відстань. Прискорюю кроки, та коли добираюсь до сходів, лампа-автомат уже вимкнута, а жениха й слід прохолов. Піднімаюсь сходами вгору, затримуючись на кожній площадці, й розмірковую: є тридцять шість можливих способів виявлення супротивника — на якому зупинитися? На четвертому поверсі стає зрозумілим, що треба покластися на слух. У квартирі ліворуч — страшенний гвалт, не треба навіть спеціальної фахівної підготовки, аби здогадатися, що тут гульбище істот, подібних до нашого жениха. Безцеремонно довго тисну на дзвінок. Молодик з модерною зачіскою, тобто з безладно скуйовдженим волоссям, широким гостинним жестом розчиняє двері.

— Я Томів товариш…

— Чудово!.. — вигукує молодик з п'яним ентузіазмом. — Том щойно прийшов… А я іменинник. Заходьте…

Сердечно вітаємося, й без зайвої передмови мене заводять до квартири.

Двері в усі кімнати, включаючи й кухню, широко розчинені — це для того, щоб створити більше простору для гульби. Проте запрошених і самозванців так багато, що ніякого простору немає. Якраз навпаки. Стільці й канапи забиті людьми обох статей, притиснутих одне до одного. На підлозі, спершись на стіни, також повсідалися люди, хто з чаркою, а хто й з пляшкою в руці. У вузьких проходах товпляться ті, яким не вистачило місць; вони танцюють, немилосердно штовхаючись.

Диму стільки, що мені треба також закурити аби створилося враження, наче я дихаю свіжішим повітрям. Роззираюся, сподіваючись побачити Тома, але мій погляд пада на Жанну. Вона танцює в натовпі з якимось двійником іменинника, принаймні схожого на нього волоссям. Саме в цю мить до неї наближається й Том. Студент кулачного права, як я й гадав, вириває свою наречену з обіймів самозванця й сам танцює з нею. Проте їм обом бракує запалу. Вони просто тупцюють на одному місці. Жаннине обличчя втомлене й — наскільки мені вдається розгледіти крізь дим — стурбоване. Том щось настирливо шепоче їй на вухо. Неважко собі уявити приблизний зміст його слів:

«Цей доходжалий інспектор, здається, все пронюхав і збирається нас накрити мокрим рядном. Він шукає тебе під кожним деревцем і під кожним камінцем. Якщо буде допитувати, заперечуй геть усе. Якщо заперечуватимеш — то ще нічого не втрачено. Хай спробує довести. Тільки той телепень був у курсі справи, але він не прийде свідчити з кладовища».

Том і далі так само швидко й настирливо шепоче Жанні на вухо, а вона час од часу схвально киває головою. Треба покласти край цій одностайності. Мовби криголам, пробиваюся крізь натовп і зупиняюся навпроти молодят. Жанна перша помічає мене й уклякає з переляку. Це примушує й Тома повернути голову.

— Додержуйтесь правил, хлопче, — кажу я. — Не збивайте ритму. Я сказав ритму, а не ратиці під столом. Наприклад, ча-ча-ча…

— Це рокк… — машинально бурмоче Том, наче ця деталь може його врятувати.

— Авжеж, рокк, — киваю я, — а ви трактуєте його як ча-ча-ча. Зверніть на хвильку увагу на мої ноги.

При цих словах я починаю робити якісь вихиляси, наближаюсь до них і вихоплюю Жанну з обіймів ошелешеного Тома. Потім кручу навколо себе дівчину, сам ледве переступаючи з місця на місце, бо не люблю марно витрачати енергію.

— І головне, — додаю я, — дайте можливість діяти дамі. В цьому принаймні ви маєте досвід.

Потім веду Жанну в натовп, якомога подалі від ревнивого погляду коханого.

— Хіба я не наказав тобі сидіти вдома? — звертаюсь до дівчини, машинально переступаючи з ноги на ногу.

— Як бачите, я не перейшла турецького кордону, — відповідає Жанна, так само машинально хитаючись у ритмі мелодії.

— Але переходиш межу мого терпіння.

— Ви жорстока людина… — плаксивим голосом вимовляє дівчина.

Потім без усякого зв'язку з попереднім додає:

— Ви не читали Хемінгуея…

— Ні, не читав.