Карти на стіл - Агата Крісті

Деспард знизав плечима.

– Бувають і такі жінки. Але все тому, що вони цілими днями лише в карти й грають.

– Ви не змогли б усе так детально пригадати?

Майор похитав головою.

– Я пам’ятаю лише кілька розіграшів. Той, де я міг зіграти на бубнах, але Робертс, зблефувавши, мене перехитрив. А потім він і сам просів. Шкода тільки, що ми йому контру вчасно не оголосили. Ще пам’ятаю гру без козиря. Не найпростіша гра, карти зовсім не йшли. Ми там трохи балів втратили, але могло бути й гірше.

– Ви часто граєте в бридж, майоре Деспард?

– Ні, не часто. Але гру цю я люблю.

– Більше за покер?

– Чесно кажучи, так. Покер – занадто азартна гра.

– Не думаю, що містер Шайтана грав у якісь ігри, – замислено сказав Пуаро. – Маю на увазі карткові ігри.

– Є лише одна гра, в яку Шайтана ніколи не переставав грати, – похмуро мовив Деспард.

– Яка ж це?

– Гра збирання брудних історій.

Пуаро помовчав якусь мить, а тоді поцікавився:

– Ви це знаєте напевне? Чи це лише ваші припущення?

Майор Деспард увесь аж почервонів.

– Ви натякаєте, що не можна робити таких тверджень без посилання на конкретне джерело інформації? Мабуть, ваша правда. Але мої дані точні. Я це знаю. Втім, не готовий видати вам своє першоджерело, бо це інформація особистого характеру.

– Іншими словами, у справі замішана якась жінка чи, може, навіть жінки?

– Так. Шайтана, цей паскудний пес, любив мати справу з жінками.

– Тобто він їх шантажував? Це цікаво.

Деспард похитав головою.

– Ні, ні, ви мене неправильно зрозуміли. Певною мірою його можна назвати шантажистом. Однак то не був звичайний шантажист. Його не цікавили гроші. Він був моральним шантажистом, якщо так можна висловитися.

– І що ж він із цього отримував?

– Задоволення. Це єдине можливе пояснення. Він упивався від насолоди, бачачи, як інші боялися його і тремтіли від одного його погляду. Гадаю, в такі миті він почувався неабияким цабе, а не повним нікчемою, яким насправді був. А ще це було ефективним засобом у спілкуванні з жінками. Варто було йому лише натякнути, начебто він усе про них знає, як бідолашні самі починали розказувати йому багато з того, про що він, імовірно, все-таки не знав. Його це веселило. А потім він походжав, задерши носа, корчачи з себе такого собі Мефістофеля. «Я все про всіх знаю! Подивіться на мене, я великий Шайтана!» Насправді ж він був останнім дурнем!

– То ви вважаєте, що він міг таким чином залякати міс Мередіт? – акуратно запитав Пуаро.

– Міс Мередіт? – витріщився Деспард. – Я зовсім не думав про неї. Вона не з тих, кого міг би залякати такий тип, як Шайтана.

– Pardon[41]. То, може, ви кажете про місіс Лоррімер?

– Ні-ні-ні. Ви мене неправильно зрозуміли. Я говорив загалом. Залякати місіс Лоррімер також було б непросто. Та й вона не скидається на жінку зі скелетами у шафі. Я не мав на увазі когось конкретного.

– Тобто ви даєте загальну характеристику його методів?

– Саме так.

– Без сумніву, – повільно проказав Пуаро, – що ті, кого ви любите називати «даго», часто-густо знають жіночу психологію в найменших деталях. Такі чоловіки відчувають, з якого боку краще підійти до жінки. Вони вміють витягувати з них секрети…

Чоловічок на секунду замовк, але Деспард не втримався й перебив його:

– Та це абсурд якийсь. Той цілий Шайтана був просто блазнем. Та чим він міг бути небезпечним? А проте, жінки боялися його. Дивина та й годі.

Раптом він скочив на ноги.

– О на, маєш! Пропустив свою зупинку. Щось я забалакався з вами. Бувайте, мсьє Пуаро. Погляньте вниз, і побачите, як моя вірна тінь піде слідом за мною, щойно я вийду з автобуса.

Він попрямував у кінець автобуса й швиденько збіг сходами донизу. Пролунав дзвінок кондуктора. Не встиг автобус ще повністю зупинитися, як почулися два коротенькі «дзинь-дзинь»[42].

Пуаро подивився вниз і побачив, як Деспард уже крокує тротуаром. Але детектив не завдавав собі клопоту простежити, чи йтиме хтось за чоловіком, бо його думки були зайняті дечим іншим.

– «Не мав на увазі когось конкретного», – пробурмотів він сам до себе. – Цікаво, цікаво…

Розділ шістнадцятий. Свідчення Елсі Батт

Колеги сержанта О’Коннора зі Скотленд-Ярду жартівливо прозвали його «мрією всіх служниць».

Сам сержант, звісно, був надзвичай гарним чоловіком. Високий, стрункий, широкоплечий. Однак таким неймовірно привабливим в очах протилежної статі його робили не так правильні риси обличчя й пропорції тіла, як грайливі, дещо пустотливі іскорки в очах. Не було жодного сумніву, що сержант дізнається все, що йому потрібно, і дізнається про це швидко.

Сержант О’Коннор справді діяв так блискавично швидко, що лише через чотири дні після вбивства Шайтани, заплативши три шилінги і шість пенсів за два квитки, він уже сидів на музичній виставі «Віллі Ніллі», поруч із міс Елсі Батт, колишньою покоївкою місіс Креддок, що проживала за адресою Норт-Одлі-стріт, 117.

Ретельно продумавши стратегію дій, сержант О’Коннор саме збирався розпочати свій наступ.

– …Цей персонаж нагадує мені, – повідав він леді, – одного з моїх старих роботодавців. Креддок було його прізвище. Що то був за тип!

– Креддок, – повторила Елсі. – Я колись працювала в одних Креддоків.

– Гм, смішно. Цікаво, чи це були ті самі люди?

– Мої жили на Норт-Одлі-стріт, – сказала дівчина.

– А мої саме збиралися переїжджати до Лондона, коли я йшов від них, – одразу сказав О’Коннор. – І мені здається, що йшлося саме про Норт-Одлі-стріт. А місіс Креддок була ще та штучка.

Елсі аж відкинула голову назад.

– Та мені на неї терпіння просто не вистачало. Все їй завжди не подобалося, все не так. Хай що зробиш – усе їй зле.

– І чоловікові від неї перепадало, правда ж?

– Увесь час нила, що він не звертає на неї уваги, не розуміє її. А ще вона постійно казала, як у неї щось болить, і повсякчас зітхала і стогнала. Хоча про мене, то вона була здорова, як кобила.

О’Коннор ляснув себе по коліну.

– Оце точно! Там ще якась мутна історія була з її лікарем? Правда?

– Маєте на увазі доктора Робертса? То був дуже приємний джентльмен.

– Ви, дівчата, всі однакові, – сказав сержант. – Завжди ведетеся на всіляких поганців. Знаю я таких «джентльменів», як він.

– Ні-ні, ви помиляєтеся щодо нього. Він зовсім не такий. Та й що йому було робити, коли місіс Креддок постійно шукала з ним зустрічі? Якщо лікаря кличуть – йому треба йти. Про мене, то він сприймав її