Карти на стіл - Агата Крісті

– Ет, – тихо мовила місіс Олівер. – Але ж ви, моя люба, справжній боєць. А ваша подруга Енн – ні.

Рода залилася рум’янцем.

– Енн хороша.

Місіс Олівер усміхнулася і сказала:

– А я й не заперечую. Я лише кажу, що їй далеко до вашої сміливості.

Жінка зітхнула, а потім доволі несподівано запитала дівчину:

– Любонько, а ви вірите у цінність правди чи ні?

– Звичайно, що так, – відповіла Рода, витріщившись на письменницю.

– Ви лише так говорите. Але чи справді серйозно замислювалися над цим питанням? Бо правда інколи дуже навіть ранить. Вона здатна розбивати будь-які ілюзії.

– І все-таки я надаю перевагу правді за будь-яких обставин, – не відступала Рода.

– Ось і я роблю так само. Але не можу сказати напевне, чи це завжди розумно.

Дівчина раптом заговорила з ревним запалом у голосі:

– Тільки не кажіть Енн, що я вам щось розповіла, гаразд? Їй це не сподобалося б.

– Звісно, я навіть не думала про таке. То як давно це трапилося?

– Близько чотирьох років тому. Дивно, як це на долю деяких людей раз по раз випадають такі страшні речі. У мене була тітка, в чиєму житті траплялося потрясіння за потрясінням. А тут Енн стає свідком двох раптових смертей. Тільки от ця остання смерть набагато гірша. Бо вбивство – це завжди жахливо, правда ж?

– Так, ваша правда.

У цю мить покоївка занесла до кімнати чорну каву й гарячі тости.

Рода пила та їла майже з дитячим захватом. Її сповнювала неймовірна радість від усвідомлення того, що вона отак просто сидить собі й по-дружньому трапезує зі знаменитістю.

Коли вони закінчили, дівчина підвелася і сказала:

– Сподіваюся, я не завдала вам надто великих незручностей. Скажіть, ви не проти… Тобто чи можна мені було б надіслати вам якусь із ваших книжок, щоб ви залишили там свій автограф?

Місіс Олівер засміялася.

– О, та в мене є краща ідея. – Вона відчинила дверцята шафки, що була в іншому кінці кімнати. – Яку ви хочете? Мені особисто до вподоби «Історія другої золотої рибки». Там принаймні не така цілковита дурня, як в інших книжках.

Трохи шокована від того, що авторка так висловлюється про свої творіння, Рода з радістю погодилася на дарунок. Місіс Олівер дістала книжку, розгорнула її, ефектно черкнула на ній своє ім’я і вручила її Роді.

– Ось, тримайте.

– Дякую вам дуже. Я чудово провела з вами час. Ще раз перепрошую, що потурбувала вас.

– Я рада, що ви зайшли, – сказала жінка.

Помовчавши якусь мить, додала:

– Ви надзвичайно миле дитя. До побачення. Бережіть себе, люба.

«І для чого я це сказала?» – пробурмотіла вона до себе, коли за гостею зачинилися двері.

Письменниця похитала головою, розтріпала волосся рукою і знову поринула в неймовірні пригоди Свена Г’єрсона і фаршированої гуски.

Розділ вісімнадцятий. Чайна інтерлюдія

Місіс Лоррімер вийшла з дверей певного будинку на Гарлі-стріт. Якусь мить вона постояла на ґанку, а тоді спустилася східцями вниз.

На її обличчі було якесь незрозуміле поєднання емоцій – вираз похмурої рішучості та дивної невпевненості водночас. Вона трохи насупила лоба, так, ніби намагалася цілком і повністю зосередитися на якомусь одному питанні, що остаточно поглинуло всі її думки.

Саме в цю мить на протилежному боці дороги вона побачила Енн Мередіт.

Енн стояла там, розглядаючи великий багатоквартирний будинок на розі вулиці.

Місіс Лоррімер завагалася на секунду, а тоді все-таки перейшла дорогу й підійшла до дівчини.

– Як поживаєте, міс Мередіт?

Енн аж підскочила від несподіванки і обернулася.

– О, добрий день!

– Ви досі в Лондоні? – запитала місіс Лоррімер.

– Ні-ні. Я лише на один день приїхала. Маю тут деякі юридичні справи.

Дівчина і далі кидала погляд на великий багатоквартирний будинок.

– У вас щось сталося? – запитала жінка.

– Сталося? – заговорила Енн дещо винуватим голосом. – Та ні, зовсім ні. Що ж у мене могло статися?

– Ви маєте такий вигляд, наче вас щось непокоїть.

– Ні, нічого такого. Тобто так, але це не важливо. Дурна дрібничка. – Дівчина тихо засміялася, а тоді продовжила: – Просто мені здалося, що я бачила, як моя подруга – дівчина, з якою ми живемо разом, – зайшла у цей будинок, і мені стало цікаво, чи це вона зайшла навідати місіс Олівер.

– Місіс Олівер живе тут? Я й не знала.

– Так. Вона днями заїжджала до нас, залишила свою адресу й запрошувала до себе в гості. От мені тепер цікаво, чи це була Рода, чи ні.

– Хочете зайти подивитися?

– Ні, я воліла б не йти.

– Ходімте тоді вип’єте чаю зі мною, – запропонувала місіс Лоррімер. – Тут неподалік є одне хороше місце.

– Дякую за запрошення, – сказала Енн, трохи вагаючись.

Вони пройшли по вуличці пліч-о-пліч, а тоді звернули вбік. Зайшли в невеличку кондитерську й замовили чай та кекси.

Вони сиділи у майже цілковитій тиші, і кожна з них, здавалося, насолоджувалася мовчанням іншої.

Раптом Енн запитала:

– А місіс Олівер приходила до вас із візитом?

Місіс Лоррімер похитала головою.

– До мене не приходив ніхто, крім мсьє Пуаро.

– Я не це мала на увазі… – почала Енн.

– Невже? А мені здається, що саме це, – відказала місіс Лоррімер.

Дівчина різко здійняла очі вгору. Вона кинула швидкий, повний переляку погляд на місіс Лоррімер. Утім, щось в обличчі співрозмовниці заспокоїло її.

– До мене він не приїжджав, – повільно мовила вона.

Запала мовчанка.

– А суперінтендант Баттл до вас приходив? – запитала Енн.

– О, так, звісно, – відповіла жінка.

– І що він вас запитував? – трохи вагаючись, поцікавилася дівчина.

Місіс Лоррімер знуджено зітхнула:

– Все за звичною процедурою, я так розумію. Стандартні запитання. Він був дуже люб’язним.

– Гадаю, він з усіма проводив таку розмову.

– Впевнена, що так.

Між ними знову повисла тиша.

Тоді Енн сказала:

– Місіс Лоррімер, а як ви гадаєте – вони коли-небудь дізнаються, хто це зробив?

Дівчина вп’ялася поглядом у тарілку перед собою й не бачила, як її старша співрозмовниця з цікавістю поглянула на дещо пригнічену юну постать перед собою.

– Я не знаю… – тихо промовила місіс Лоррімер.

– Це все так жахливо, правда ж? – пробурмотіла Енн.

Місіс Лоррімер продовжувала вивчати дівчину поглядом, сповненим цікавості. Однак тепер в її очах з’явилися ще й відблиски співчуття. Жінка запитала:

– Енн Мередіт, а скільки вам років?

– М-мені? – затнулася дівчина. – Мені двадцять п’ять.

– А мені шістдесят три, – сказала місіс Лоррімер. Вона повільно повела далі: – Більша частина вашого життя ще попереду…

Енн здригнулася.

– Я можу легко втрапити під автобус дорогою додому, – сказала вона.

– Це так. А я можу і