Вулиця Без світання - Юрій Іванович Усиченко
Капрову було років п'ятдесят, а виглядав він далеко старішим — тихий, сухенький, з повільними рухами. Під вузьким лобом, як мишенята, бігали їдкі, колючі очі. Не вірилось, що це один з головних спекулянтів Енська, що під час арешту він чинив збройний опір.
— Громадянине Капров, у вас під час обшуку знайшли три тисячі голок до швейних машин? — спитав Воробйов.
— Не знаю.
— Звідки вони у вас, де ви їх узяли?
— Не знаю.
Капрон говорив, скорчивши напівідіотську гримасу, глухим, байдужим голосом.
— Він і на першому допиті так поводився, — сказав працівник прокуратури. — Двічі на експертизу направляли. Лікарі кажуть: здоровий, удає психічнохворого.
— Послухайте, Капров, — зробив ще одну спробу Воробйов. — Ви не можете не знати, що було і чого не було у вашій квартирі!
— Не знаю.
Поставивши ще кілька запитань і одержавши ту саму відповідь, Воробйов наказав вивести Капрова.
— А чому його прозвали «Пашка Богомол»? — спитав Воробйов, залишившись сам на сам з працівником прокуратури.
— Щодня молиться в камері, сектант.
— Он воно що? — зацікавився Воробйов. — А якої секти?
— «Слуг сьомого дня». Бузувіри окаянні, їм із-за кордону таємно літературу надсилають. © http://kompas.co.ua
— Дуже підозріла компанія, — згодився Воробйов — А яке становище займав Капров у секті?
— Кажуть, добував для неї гроші. Все, що мав від спекуляції, ніс їм, ну та й себе, звичайно, не кривдив. Але довести цього поки що не пощастило.
Хоч розмова з Капровим і не дала бажаних наслідків, Воробйов залишився нею задоволений. Інтуїтивно почував — він на правильному шляху.
Незабаром Воробйов переконався, що напав на слід. Може, про гроші Ситника довідався Капров, який купував у нього голки? Може, він зумів умовити Ситника зробити пред'явницький вклад, а потім… убив його?..
Проте незабаром сталася подія, яка спростувала всі припущення Воробйова.
… У п'ятницю ввечері в ощадкасу ввійшов огрядний чоловік і, пред'явивши ощадну книжку, сказав, що хоче одержати вклад. Контролер подивився на номер книжки: так і є, та сама, про яку треба повідомити.
— Повністю вклад зняти хочете?
— Так, — коротко відповів невідомий.
— Доведеться зачекати. Таку велику суму зараз видати не можемо. Грошей невистачить. Зайдіть годинки через три.
— Добре, — глянув на годинник. — Буду рівно о пів на шосту.
— Будь ласка.
Про вкладника негайно повідомили Воробйова. О п'ятій годині вечора він сидів за великим столом у залі ощадкаси і зосереджено заповнював якийсь бланк. Помічник його примостився на лавці в кутку, байдуже поглядаючи навколо. Він явно нудьгував. Ще двоє вартували на вулиці.
Час линув швидко.
Хоч Воробйову не раз доводилось бувати в такому становищі, він усе-таки починав нервуватися, мимоволі поглядав на великий електричний годинник.
Чверть на шосту. Пів на шосту.
Розвідник потроїв увагу, непомітно і пильно вдивляючись з кожного нового відвідувача, намагаючись визначити, котрий з них «він».
Тридцять п'ять хвилин на шосту. Сорок на шосту.
О п'ятій годині сорок хвилин до Воробйова підійшов начальник ощадкаси.
— Щойно подзвонив пред'явник. Роздумав брати гроші сьогодні, просив приготувати на завтра.
— На завтра! — вигукнув Воробйов. — А ви певні, що це він? Ні з ким не сплутали?
— Ні, він назвав номер книжки і суму, яку хоче взяти.
— Дивно.
Воробйов замислився, силкуючись розгадати, що криється за несподіваною зміною планів злочинця. Чи не відчув небезпеки? Це найгірше. Або хитрує, намагається якомога надійніше забезпечити себе від провалу.
— Коли зачиняється ощадкаса? — спитав Воробйов начальника.
— О восьмій.
— Добре, ми ще побудемо тут.
Розрахунок його виявився правильним.
Через дві години, за п'ятнадцять хвилин до закриття ощадкаси, коли вже Воробйов остаточно втратив надію, до віконця контролера підійшов огрядний чоловік з невеликим чемоданчиком і простягнув ощадну книжку на пред'явника.
— Видайте гроші, — зажадав він, — Усі.
Голос у нього був трохи уривчастий, нервовий.
«Боїться, — подумав Воробйов. — Душа в п'яти сховалася. Убили Ситника, мерзотники…»
Воробйов не квапився. Почекав, поки невідомий виконав усі необхідні операції, касирка відрахувала належну суму. Тільки тоді звернувся до незнайомця.
— Громадянине, ваші документи.
— Га? Що? Які документи? — злякано спитав невідомий, і гладкі щоки його дрібно затремтіли. Але вже наступної миті він зумів узяти себе в руки, дістав паспорт, простягнув Воробйову. — Ось, прошу.
— Федір Прокопович Силаєв, — прочитав Воробйов. — Пройдіть зі мною.
— Одну хвилиночку.
Силаєв перевірив видані касиркою пачки, взяв одну на вибірку, перелічив кредитки, поклав гроші в чемоданчик і звернувся до Воробйова, який спокійно стежив за ним:
— Будь ласка.
Воробйов запросив його в маленьку службову кімнатку ощадкаси, жестом запропонував сісти. Той примостився скраю на стільці. Зовні сектант був спокійний, видавав його тільки м'яз на гладкій щоці, який раз у раз смикався, та ще боязко-запобігливпй вираз круглих, олов'яного кольору очей. Це знову наштовхнуло Воробйова на думку, що Ситник загинув, убитий.
Назвавши себе і показавши документ, працівник карного розшуку спитав:
— Свої гроші одержали?
— Ні, — відповів Силаєв.
— А чиї?
— Знайомого.
— Прізвище?
— Ситник Семен Григорович.
«Що за чортовиння, — вилаявся в думці Воробйов. — Навіть не збирається відмагатись… Але ж він боїться, дуже боїться… Яку підлоту, яке шахрайство ховають ці круглі очі?»
_ Так, — замислено промовив Воробйов. — Ситника, значить, гроші? А де ж він?
— Живе у нас у молитовному домі.
— В якому це молитовному домі?
— «Слуг сьомого дня». Господь привів