Вулиця Без світання - Юрій Іванович Усиченко

— Ой люди! — лементував Стефан, і крик його різонув Богданну по серцю, стільки було в голосі однорукого люті, ненависті, туги. — Втече! Вте-е-ече!

Товариші його налягли на двері плечима. Але дошки й засув були міцні.

Тоді Стефан схопив за ніжку високий табурет і щосили вдарив ним по вікну. З дзенькотом посипалися шибки, розлетілася рама. Незважаючи на гострі осколки, що стирчали з рами, Стефан вискочив через вікно. На вулиці залупав його схвильований голос.

— Дер-ж-и-и! Бандита держи!

Пишновусий товариш Стефана теж виліз через вікно і відсунув дверний засув.

Те, що побачила Богданна, вийшовши на високий ґанок чайної, мимоволі нагадало їй облаву на вовків, про яку розповідав дід. За старих часів бувало знавіснілі від голоду вовки забігали в село, і тоді проти них піднімалися всі жителі.

Так було і зараз.

Довгий щодуху мчав до лісу, який темнів на віддалі кілометра від шосе. За бандитом на чималій відстані біг Стефан. А за Стефаном селяни з сокирами, вилами, дрючками. З деяких хат вискакували молоді хлопці з гвинтівками. Чоловік у пілотці, в солдатському одязі, але без погонів, розмахуючи пістолетом, подавав команду.

«Яструбки», догадалася Богданна. Так місцеве населення називало сільські загони самооборони, організовані для боротьби проти бандитських ватаг, які ще тинялися по лісах зразу після війни.

«Яструбки» явно недооцінювали передбачливості й хитрості ворога, сподіваючись взяти його живим. Лісові хижаки звичайно ходили трійками — «бойовками». Так було і зараз. Довгий подався в село, щоб зустрітися з Богданною, а спільники його засіли на узліссі, ведучи спостереження за селом і шосе.

Коли «яструбки» наблизилися до лісу, звідти вдарили кулеметні черги. Бандити прикривали відхід Довгого. Перевага була на їхньому боці. Лишаючись неушкодженими в своєму зеленому укритті, вони прострілювали галявину між лісом і шосе. «Яструбки» залягли. Тільки Стефан біг далі. Але чоловік у пілотці наздогнав його, збив з ніг, притиснув до землі — і саме вчасно: поряд свинцевий струмінь збив куряву.

З лісу шпурнули гранату. Вона вибухнула, не долетівши до «яструбків».

Перебіжками, переповзаючи по-пластунськи, «яструбки» уперто просувалися вперед. Але коли бійці загону самооборони увійшли в ліс, щоб оточити ворога з флангів, бандитів там уже не було — петляючи байраками й хащами, вони щезли в глибині лісу. Переслідувати їх зараз було марно.

Стефан сидів на краю кювету, обхопивши єдиною рукою голову. Він видавав якісь невиразні звуки. Здавалося, він сміється.

До нього підійшов командир «яструбків». Стефан підвів голову, по обличчю його текли сльози. Стефан витер їх рукою і тихо спитав:

— Утік, га? Як же це так?

Ніхто не наважився йому відповісти.

— Він же… Дружину мою й доньку… Дитину п'ятилітню на матір поклав і ножем… Одним ножем обох.

Раптом Стефан скочив, як підкинутий пружиною, і знову впав на коліна в придорожню куряву.

— Люди добрі! — крикнув. — Бийте бандитів! Де не побачите — бийте! Моїх уже… не вернеш… Але ж він ще може погубити багатьох! Бийте вовків окаянних, люди добрі!

— Заспокойся! Заспокойся, — командир «яструбків» узяв Стефана за плечі, незграбно, по-чоловічому обняв, допоміг встати.

Підійшли обидва супутники Стефана.

— Не треба, Стефане, — несміло попросив пишновусий.

Стефан мовчав.

Боячись, що вона ось-ось заплаче, Богданна поспішно пішла геть…

Через півгодини вона тряслася в кузові грузовика. На душі у дівчини було тяжко, тривожно, в думці вона весь час поверталася до Стефана, до його страшної розповіді про вбивство дружини й доньки.

Коли машину підкидало, Богданна відчувала пачку грошей у кишені, які повинна була передати Довгому, і дівчині здавалося, що вони печуть тіло навіть крізь грубе сукно жакета…

Отець Іваньо прийняв Богданну в закутку храму, за колонами. Обличчя його, як і завжди, було непроникно-добродушне, довгі пальці розмірено перебирали чотки.

Богданна розповіла, чому не виконала його доручення.

Іваньо вислухав її спокійно — чотки падали повільно й методично, як краплини води.

— Служителі церкви не втручаються в політику, дочко моя, — сказав священик. — Гроші, які я попросив вас передати тому чоловікові, він колись позичав одному з моїх парафіян… Я поганий суддя в цих справах… Але, наскільки мені відомо, розповіді про так звані звірства УПА перебільшені і роздуваються офіціальною пропагандою…

— Чоловік, у якого вбили дружину й дочку, був дуже щирий у своєму горі, — промовила Богданна.

— Або був добрим актором. Не знаю, не знаю… — Іваньо почав перебирати чотки в протилежний бік. — Звичайно, в родині не без виродка. Але здебільшого такі люди, як той, з яким вам не пощастило зустрітися, це ідеалісти, щирі, полум'яні патріоти, які борються за християнську віру і західну цивілізацію! Церква схвалює їх боротьбу, а вона знає все і не може схвалювати неправедне діло.

— Так, звичайно, — сумно сказала Богданна. — Церква знає.

Іваньо благословив її, і вона пішла.

Перебираючи чотки, священик довго дивився вслід дівчині. Розповідь Богданни і тон, яким вона говорила, Іваньо не сподобались. «Нема надійних людей», із злістю подумав він.

Звичайно веселий, життєрадісний Воробйов останнім часом став задумливий, небалакучий, його гнітила «кепська справа», так він називав «самовбивство», симульоване підозрілим іноземцем, Воробйов не хотів і не міг почувати себе переможеним. Поразка була б першою за всі роки його служби. Але навіть і не це найбільше гнітило його. Він почував особисту відповідальність за те, що злочинець на свободі, готується вчинити, а може вже і вчинив якесь злочинство: не для розваги ж приїхав Томас Блеквуд у Радянський Союз. Знову й знову перебирав Воробйов факти, зв'язані із «самовбивством», зіставляв їх, намагався зробити якісь висновки, але безуспішно.

На жаль, такими ж безуспішними лишалися й розшуки Ситника. У кімнаті зниклого під час обшуку не знайшли ні документів, ні грошей. Ця обставина привернула до