Вулиця Без світання - Юрій Іванович Усиченко

— Багато дечого.

Павлюк бачив, що розмова зацікавила парубка. Він опустив парабелум, дивився на Павлюка вже без зневаги.

Проте розкриватися перед незнайомцем диверсант не поспішав — багаторічна конспірація привчила його до великої обережності. Насамперед треба дізнатися, що являє собою цей молодий чоловік. Тоді вже можна буде вирішити, чи можна йому довіряти.

Давайте зробимо так, — запропонував Павлюк. — Ви дозволите мені переночувати, а завтра познайомимося ближче і поговоримо.

Парубок погодився.

— Добре, ідіть сюди.

Відчинив двері в суміжну кімнату, провів туди свого нового знайомого, дав йому сірники, свічку і показав на дерев'яний тапчан у кутку.

— Спіть. Попереджаю, що в мене гострий слух: я почую, коли ви підведетесь. Для певності защепну двері із свого боку на защіпку.

= Як хочете, — знизав плечем Павлюк. Недовір'я, підозріливість і грубість парубка йому подобалися. В ньому дедалі більше зміцнювалась думка, що з цього молодого чоловіка може вийти надійний помічник.

Уранці він прокинувся:і твердим наміром узнати, хто цей загадковий парубок. Той в свою чергу теж зацікавився Павлюком, був заінтригований його багатозначними натяками. Розмовляти із своїм «гостем» почав лагідніше, майже ввічливо, пістолета з кишені не виймав.

— Як вас звати? — спитав парубок.

— Павлюк. А вас?

— Дем'янко.

Хазяїн дістав з розсохлої шафки в кутку банку американської тушонки, окраєць чорного хліба, а з-під ліжка — пляшку з каламутною рідиною. Поставив усе це на стіл.

— Поснідаємо.

Каламутна рідина виявилася дуже міцним самогоном-перваком. Павлюк непомітно заволодів пляшкою, підливав та й підливав у склянку господареві. Сам же намагався пити якомога менше. Така тактика швидко дала свої наслідки. Рухи Дем'янка втратили чіткість, язик почав заплітатися. Молодий чоловік став багатослівний, відвертий. Із зайвими, зовсім не пов'язаними з справою подробицями він почав розповідати, як у сорок третьому році завербувався в дивізію СС «Галичина», створену гітлерівцями для боротьби на Східному фронті. Коли Радянська Армія вщент розбила її, Дем'янкові — одному з небагатьох — пощастило врятуватися. Деякий час він тинявся по селах, жив у селян. Але довго засиджуватися на одному місці боявся: його могли примітити, спитати про документи, а їх у колишнього есесівця, звичайно, не було. Та одного разу Дем'янкові таки поталанило: господар хутора зглянувся на становище «знедоленого» і дав йому паспорт свого сина, який утік з фашистами. З цим паспортом Дем'янко виїхав у Кленів і живе й досі, працює, де прийдеться, бо на постійну роботу з таким документом влаштуватися небезпечно — відразу піймають. Скільки він так ще протягне, важко сказати. Найкраще було б утекти за кордон, але як…

Дем'янко схилив голову, втупився у пляшку з самогоном.

— Розумію, — співчутливо сказав Павлюк, поклавши руку на плече парубкові. Відчув, як той здригнувся від несподіваного дотику. — Ви мені допомогли, а я не люблю залишатися в боргу. Звіртесь на мене, і ми влаштуємо ваше життя. Ви ще потрапите за кордон, побачите світ і не раз згадаєте мене добрим словом… А тепер вип'ємо ще.

— Вип'ємо, — важко мотнув головою остаточно сп'янілий Дем'янко. — Дістаньте з-під ліжка ще одну пляшку.

Богданна Багрій сиділа в чайній села Виліска, що простяглося вздовж шосе Кленів — Дрогобич. Чайна містилася в маленькій, брудній, обклеєній злинялими шпалерами кімнаті з одним вікном. Крім Богданни, тут був поштар у формі, літній селянин у брилі, з люлькою в зубах та троє проїжджих — їхній грузовик Богданна бачила біля чайної, коли заходила. Ці троє зупинилися перекусити. Один з них, худорлявий чоловік, виймав із солдатського мішка всілякі припаси. Лівий рукав його куртки був засунутий у кишеню, але й однією правою рукою він управлявся не гірше, ніж інші двома, спритно виймаючи з мішка і розкладаючи на столі сало, варені яйця, домашньої випічки хліб.

— Півлітра? — лаконічно спитав однорукий.

— А чи не забагато, Стефане? — заперечив другий у потертій шкіряній куртці.

— По сто мало, по двісті багато, вип'ємо двічі по сто п'ятдесят, — пожартував третій, високий на зріст, пишновусий, з чорним чубом.

Однорукий Стефан щось заперечив, але Богданна перестала прислухатися до їхньої розмови. Чоловік, на якого вона чекала, мав ось-ось з'явитися в чайній. Він підійде до стойки, попросить три пачки «Махорочних», коробку сірників і піде. Хвилин через п'ять Богданні треба вийти слідом і попрямувати ліворуч по шосе. Він чекатиме її. Дівчина віддасть йому пачку грошей і записку. Після цього попутною машиною повернеться в Кленів і скаже пан-отцю Іваньо про те, що його доручення виконано. От і все.

Богданна крадькома глянула на годинник. Невідомий чомусь запізнюється. На цілих п'ятнадцять хвилин. Чи не трапилось чого?

Побоювання її виявились даремними. Двері широко розчинились, і на порозі з'явився красивий, високий на зріст паруб'яга в довгому піджаці, зелених бриджах із шнуровкою і добротних чоботях з високими і рівними, як пічні лимарі, халявами.

Новий відвідувач підійшов до стойки, простягнув буфетникові затиснені в кулаці гроші і сказав:

— Три пачки «Махорочних» і коробку сірників.

Почувши його голос, однорукий Стефан поволі підвівся. Богданна побачила, як зблідло його обличчя.

— Довгий! — промовив він переривчастим голосом. — Довгий!

Чоловік відскочив од стойки, обернувся до Стефана. На сполотнілому, без кровинки, обличчі Стефана горіли сповнені зневагою очі. Пальці правої руки його стискались і розтискалися.

— Довгий! — повторив Стефан. Почуття ненависті примушувало його знову й знову вимовляти це ім'я. — Нарешті, ми таки зустрілися, Довгий.

Він підвівся і, мов сліпий, перекинувши стіл, пішов на здоровила.

Але Довгий вже опам'ятався. Швидким рухом він шпурнув під ноги Стефанові стілець і вискочив за двері. Знадвору почувся скрегіт засува.

Якусь мить Стефан стояв приголомшений, мов не розуміючи, що сталося. Потім кинувся до дверей, навалився на них усім тілом, почав гатити