Вулиця Без світання - Юрій Іванович Усиченко
Щождо «теоретичної» сторони, то вона у «слуг сьомого дня» завжди була туманною і плутаною. Вони вірили і в «кінець світу», і в «прихід Месії», відкидали всі без винятку існуючі релігії і вважали, що тільки вони «ідуть до спасіння». Але загальний зміст усіх цих туманних міркувань зводився до одного: виховувати в рядових членів секти беззаперечну покору, зневагу до життя, готовність умерти за першим наказом «керманича» і взагалі «старших». Це теж диктувалось інтересами воєнної боротьби колонізаторів проти корінних жителів — індійців, які не хотіли коритися загарбникам.
Минали десятиліття. Секти «слуг сьомого дня» поступово почали виникати і в інших країнах, в тому числі і в Росії. Однак «гаванню кораблів», «місцем перебування драконів», як і раніше, лишалась Америка. Там безвиїзно жив і «бог».
Військовий характер секта з роками втратила, але дисципліна і чиношанування лишались у ній колишніми. Все так само від кожного вступаючого до секти «слуг» вимагали присяги в беззаперечній покорі «старшим».
Такі самі порядки панували і в секті, створеній в Енську. Формально секта не підтримувала зв'язку із своїми заокеанськими єдиновірцями, насправді ж, нелегальний зв'язок існував.
Силаєв запевняв, що Капров, який відав фінансовими справами секти, спершу скуповував в іноземних моряків лише «товари» і перепродував їх з «націнкою». А потім якось так вийшло, Силаєв і сам не знав як, що разом з «товаром» почали надходити і книжечки релігійного змісту. Їх брали, читали…
— Ну, в цьому ми ще розберемося, — перебив Воробйов «керманича». — А навіщо вам потрібний був Ситник?
Припертий до стіни, Силаєв знехотя розповідав.
Капров, який часто зустрічався в «торгових справах» з Ситником, зрозумів, що він — «карась з добрим гаманцем». Розповів про це Силаєву. Той зумів познайомитися з Ситником, увійти до нього в довір'я. План Силаєва й Капрова був простий: залучити невдаху до секти і поступово обібрати.
Ситник, самотня, неврівноважена людина, все більше проймався містичними настроями, все з більшим довір'ям ставився до Силаєва, що вмів підкоряти собі людей слабкої волі. Вже через місяць Ситник за наказом «керманича» перевів частину своїх грошей з іменного вкладу на пред'явницький. Потім нового «слугу» умовили «прийняти подвиг» — засісти в підвал на три роки. А тим часом Силаєв і Капров мали надію загарбати всі його гроші.
Але ось з'явився чоловік, який зруйнував усі їхні плани.
Хто цей чоловік, звідки, Силаєв не знав. Першого разу він прийшов у молитовний дім з перекладачем і відрекомендувався Томасом Блеквудом. Залишаючи дім, сунув хазяїнові в кишеню пакет. Це був «сьомий лист» — найвища святиня для «слуг». Дає «сьомий лист» тільки «бог», тому власник «листа» діє нібито від імені «бога» і коритися йому треба, як «богові».
Увечері Блеквуд з'явився сам. В руках у нього був чемодан. У цьому чемодані виявився ще один — старий, потертий. Його Блеквуд лишив у Силаєва. «Керманич» хотів перевірити, що в чемодані, але він був замкнений. Наступного дня Блеквуд прийшов знову з перекладачем, потім знову сам.
Силаєв запевняв, ніби він довго відмовлявся допомагати Блеквуду, але той наполягав, загрожував смертю, і, зрештою, Силаєву довелося підкоритись.
«Ось тепер зрозуміло, чому цей сектант перелякався в ощадкасі, — подумав Воробйов. — Шахрайство з Ситником нічим особливим не загрожувало, він боявся, що викриється допомога Блеквуду».
Вирішили використати намір Ситника «прийняти подвиг». Силаєв сказав Ситникові, що місце для відлюдництва ще не готове, треба трохи зачекати. А тим часом у підвал замість нього поліз Блеквуд. Він просидів там довго, саме йому і зробив свій перший «візит» Жора Чередниченко. Потім Силаєв купив Блеквуду залізничний квиток і посадив його в поїзд…
— До якої станції квиток? — перебив розповідь Воробйов.
— До Вінниці, — відповів Силаєв. — Тільки він не туди їхав, громадянине начальник. Я чув, як він у довідковому бюро про поїзд з Вінниці на Кленів питав. Я вам усе, громадянине начальник, як на сповіді… Прошу відмітити і врахувати мої відверті признання…
— Далі.
Того самого дня, коли Блеквуд залишив Енськ, Силаєв повідомив Ситника, що «келія» приготована. Ситник навів порядок у себе в кімнаті, потім подався за місто і прибрав у своїй хатинці, затримавшись за цією роботою до вечора. Увечері до нього з'явився Силаєв з Капровим, і всі троє поїхали в молитовний дім. Ситник сів у яму, де сидить і досі.
— Запишіть: вранці туди треба послати лікаря, — наказав Воробйов своєму помічникові. — Боюсь, чи не релігійне божевілля в нього.
— Істинно, істинно кажете, громадянине начальник, — зразу підхопив Силаєв. — Хіба ж можна так…
Воробйов не витримав:
— А хто довів до цього! Ваша робота… На гроші його поласились… Розповідайте далі…
Дальша розповідь Силаєва була короткою. Гроші на пред'явницькі вклади Ситника обидва рази одержував Капров. За риск, зв'язаний з цією операцією, він брав дві третини суми, а третю віддавав Силаєву. Потім Капрова арештували. Силаєв довго мучився: шкода було кидати «даремно» гроші на третій книжці і разом з тим боявся йти в ощадкасу. Нарешті, зважився.
Боячись, щоб його не спіткала доля Капрова, «керманич» вирішив захопити гроші і втекти, кинувши сектантський «корабель» на волю бурхливих житейських хвиль. Трюк з телефонним дзвінком в ощадкасу був розрахований на те, що працівники карного розшуку, коли вони чекають «вкладника», повірять дзвінку і підуть. Оформивши всі необхідні документи для одержання грошей Ситника, Силаєв усе ж не хотів, щоб знали, хто забрав ці гроші.
— Ясно, — похмуро сказав Воробйов. — Усе ясно… Ну, громадянине Силаєв…
— Я до ваших послуг, — промовив, трохи підвівшись, «керманич». Круглі очиці його забігали, ловлячи погляд Воробйова.
— Ні, нічого, — відмахнувся Воробйов, розуміючи, що соромити
