Зайвий день у дорозі — не біда. Гірше, якщо зупиниш не той віз. Напевно, бідолаха Фірмен Морі зник саме в цих місцях…
Про те, що сталося на площі, я не став розповідати. Робити це було не варто: брат Петро ще гляди злякається та пожалкує, що не купив запропонованого йому оберега з жаб’ячими лапками, а брат Ансельм, певна річ, зажадає пояснень. Із цим було сутужно.
Звісно, затьмарити розум жителів славного міста Тулузи можливо, але, виходить, чернець із Сен-Дені виявився недоступним для чарів?
Ні, дурниці! Адже не праведніший я за брата Джауфре! Й усе ж таки я побачив, а він — ні…
Залишалося уповати на те, що брати з обителі Святого Хреста розберуться в цій справі без мене, й думати про найближче майбутнє.
У Пам’є нам не зрадіють. Більш того, дехто зовсім не засмутиться, якщо троє братів-бенедиктинців так і не дістануться туди…
Біля переправи зібралося з півдюжини підвід, біля яких разляглися на траві селяни-возії. Дехто вже куняв, решта ліниво перемовлялися, лаючи поромника, котрий був відсутній уже більш як дві години. Схоже, у цих місцях нікуди не поспішали.
Чекати не хотілося, але й обурюватися не варто було. Я звелів розміститися осторонь і видав кожному з братів по житньому сухарю, порадивши запити водою з Гаронни.
Брат Петро, тяжко зітхнувши, взявся гризти сухаря, Ансельм посміхнувся й запхав його назад у торбу. Я застережливо кахикнув:
— Брате Ансельме, прошу вас, відкиньте гординю!
— Ви маєте на увазі сухар, отче Гільйо-оме? — поцікавився той.
— Саме так. Чернець, як відомо, зобов’язаний умертвляти свою грішну плоть…
Ансельм посміхнувся найнахабнішим чином, і я вирішив узятися до нього не жартома:
— Брате мій, витягніть із вашої торби працю Гонорія Августодунського.
— Ні! — хлопець зблід. — Отче Гільйоме, тільки не це!
— Коріться, брате мій!
Ансельм приречено зітхнув і підкорився.
Брат Петро, вирішивши, що його цього разу минула чаша ця, задоволено посміхнувся й хрумко розгриз сухаря, та я поквапився вивести його із приємної омани:
— Закінчуйте трапезу, брате Петре, та приєднуйтеся до нас… Отже, брате Ансельме, подивимося, як ви засвоїли четвертий розділ цієї славетної праці.
Ансельм зацьковано глянув на мене й зашурхотів сторінками. Я чекав.
— А тепер поясніть, у якій подобі янголи з’являються людям?
Почувся смішок П’єра, котрий явно недооцінив ситуацію. Я негайно повернувся:
— Ви бажаєте відповісти, брате Петре? Прошу вас.
Бідолаха застиг з роззявленим ротом, потім покірно зітхнув і почав:
— Вони… які янголами є… являються людям у людську подобу…
— У людській подобі, — м’яко виправив я. — А чому, брате Ансельме?
— Тому, що так написав цей недоумок Гонорій! — не витримав той. — Насправді…
— Не прагніть показати свою вченість, — зітхнув я, — позаяк сказано: «блаженні злиденні духом».
— І нічого не сказано! — Ансельм збуджено підхопився й махнув рукою. — І ви туди ж, отче Гільйоме! Ви ж чудово знаєте, що в Євангелії від Матвея це місце неправильно перекладено через те, що Святий Ієронім не спромігся як слід вивчити койне.[21] В оригіналі сказано: «блаженні добровільно злиденні». А в Ієроніма виходить, що блаженні недоумки!
— Справді-бо? — вразився брат Петро, мало знайомий із проблемами перекладу Святого Письма.
— Так-так, — піддав я вогню. — До речі, пізнання примножує скорботу… Та все ж таки, брате Ансельме, чому янголи являються людям у людській подобі? І, будь ласка, ближче до тексту.
— Оскільки — тілесна — людина — не може — бачити — духів, — то — вони — набувають — вигляду — повітряного — тіла, — яке — людина — може — бачити — й — чути, — відчеканив Ансельм.
Я зазирнув до книги — текст було відтворено дослівно.
— Отче Гільйоме! — італієць здійняв долоні до неба. — Помилуйте! Я розумію, що в Гонорія непогана латина, але поясніть, чому не можна було взяти з собою щось менш…
— Благочестиве? — безневинно поцікавився я. — Усе б вам Аристотеля читати, брате Ансельме! А тим часом, Гонорій Августодунский — людина, відома своїм праведним життям, і його книга нам, повірте, неодмінно стане в пригоді у важку годину.
Гримаса, яку не забув скорчити Ансельм, наочно показувала, наскільки він мені повірив.
— Якби ж вона хоча б легшою була, — буркнув він і, не витримавши, витяг з торби сухаря.
Сперечатися не випадало. «Світильник» — книга, невеличка за об’ємом, з дивної фантазії палітурника виявилася укладеною в дерев’яні стулки, обшиті товстою шкірою, які закривалися на мініатюрний замок.
— До того ж, — додав я, — книгу цю благословив особисто отець Сугерій, щоб вона допомагала нам у дорозі. А тому…
Я озирнувся — П’єр, вирішивши, що ми з Ансельмом вступили в довгу суперечку, блаженствував на сонечку, насунувши на ніс каптур ряси.
— А тому, брате Петре, повідай нам, скільки часу Адам і Єва перебували в раю?
— Га?! — бідолаха смикнувся, з-під каптура долинуло сумне зітхання.
Я терпляче чекав.
— Ад-дам і Єва… перебувати… перебували в раю… Вони… Сім годин!
— А чому?
П’єр застогнав:
— Т-тому, що раз… нараз… після…
— Тому, що нараз після того, як жінку було створено, вона зрадила…
