Інспектор і ніч. Бразільська мелодія - Богоміл Райнов
— Як ти дивишся на те, щоб ми побралися, ти і я, га?
Вона засміялася. Неголосно, майже нечутно. Потім подивилася на мене й нічого не відповіла.
— Якщо тобі треба поміркувати над відповіддю, краще не роби цього. Немає рації.
Цього разу вона засміялася голосніше. Але знову не відповіла.
— Не бачу нічого смішного, — похмуро зауважив я.
Тоді вона нарешті озвалася:
— Я весь час думала: чи скажеш ти про це і як саме? І була впевнена, що скажеш саме так. Все одно що: «Як ти дивишся на те, щоб ми пішли випити по кухлю пива, га?»
— Ну, гаразд, припустімо, що ти дуже прониклива. Але ти не відповіла на моє запитання.
— І не збираюсь відповідати, — знову засміялася вона.
— Правильно, не відповідай. Немає рації.
Усе й без того було зрозуміло. Вона схилилася до мене й поклала руки мені на плечі. Я спробував визволитися: не треба мене втішати. Але руки ще тепліше пригорнули мене, і потім усе переплуталося, бо я відчув на своїх вустах її вуста.
— Ти доросла дитина, — згодом сказала вона.
— Надто доросла. Сорокалітня.
— Це нічого не міняє. Зрілі люди не приймають серйозних рішень після п'яти прогулянок біля моря…
— Не п'яти, а восьми.
Дівчина знову посміхається:
— Знаю, що восьми. Але це нічого не міняє.
Пізніше, коли ми поверталися, вона намагалася пояснити мені, як добра вчителька, що я собою являю, наче я не знав себе. Переконувала мене, що я не маю уявлення про неї, що, можливо, я помиляюсь, бо потрапив на двадцять днів у незвичні умови, де все відмінне од того, до чого я звик… Або тому, що я вбив собі в голову, ніби вона чекає від мене освідчення й не треба розчаровувати її… Або ще тому, що я раптом відчув, який я самотній…
— А потім повернешся туди, в місто, у свою канцелярію… І, можливо, подумаєш, що тебе підманули. Я не хочу, щоб ти думав, ніби тебе підманули я й море.
— Я не збираюсь думати про такі дурниці.
Шлях скінчився несподівано швидко. Ми вже були біля її будинку відпочинку, і треба було розходитись. Але з ресторану линула знайома нам обом мелодія, і дівчина сказала:
— Ходімо потанцюємо. Це ж наш останній вечір.
— Саме тому я й не хочу псувати його тобі.
— Тоді просто посидимо…
… Двоє навпроти мене вже надивились одне на одного й підводяться. Моя кава теж уже достатньо охолола. Нашвидку випиваю її й повертаюсь до дрібних клопотів цього світу, безпосередньо до свого невиконаного плану. Виходжу, для більшої зосередженості низько насуваю капелюха й рушаю до ковчега мерця.
З усіх мешканців ковчега вдома лише Катя.
— Немає ще моєї, товаришу начальник… Навіть на обід не приходила…
— Ця дівчина хоч коли-небудь приходить додому?
Катя знизує кістлявими плечима й співчутливо дивиться на мене:
— Отакі вони, теперішні, ніде їх не втримаєш, а вдома — боронь боже! Несерйозно… Хіба це бачено, щоб колись ми…
— Так, так, я вже знаю ваше ставлення до цієї проблеми, — поспішаю спинити водоспад слів. — А навіщо ви приховали від мене, що того вечора Жанна була у Маринова?
Катя від несподіванки роззявляє рота. Несподіванка, можливо, навіть трохи завелика.
— Жанна — у Маринова! Хто вам сказав?
Довірливо нахиляюся до вуха старої:
— Ваша подруга Мара… Жах, яка цокотуха!..
* * *
До кінця робочого дня ще залишається дві години. Час піти у відділ за черговими довідками. Канцелярія моя, як і слід було сподіватися, порожня. Кидаю капелюх на стіл, закурюю й берусь за телефон. Ще не встиг набрати номер, як мене викликають до шефа.
— Ну, що нового? — запитує шеф за своєю звичкою й так само за звичкою показує мені на крісло біля столу.
— Нового чимало… Просуваємось… Принаймні версій уже не так багато…
— Це теж дещо, — посміхається полковник. — Коли кількість підозр зменшується, спрощується завдання.
«Іноді завдання настільки спрощується, що взагалі втрачаєш бажання розв'язувати його», — кажу я, але подумки, бо такій фантазії не місце під час службової розмови.
Коротко викладаю новини. Шеф уважно слухає й уважно дивиться на мене своїми спокійними світлими очима. Потім підводиться й за звичкою спроквола ступає кілька кроків, повертаючись спиною до вікна:
— Ось так. Ти маєш рацію. Поки що сліди ведуть в одному напрямку. Не знаю, чи він правильний, але поки що все йде до одного. Хоч знову кажу тобі: не прив'язуйся до версії. Дій без упередження.
— У мене немає упередження. Навіть, відверто кажучи, я іноді запитую себе, чи варто заради такого закінченого паскудника, як отой Маринов, до того ж приреченого, хворого на рак…
Шеф проти своєї звички уриває мене, наче для того, щоб не дати мені сказати щось недоречне. Голос у нього сухий, зовсім офіційний.
— Варто, про це навіть зайве питати. Варто, хоч і не заради паскудника, а заради принципу, якого ти повинен дотримуватися й застосовувати на практиці.
На цьому, очевидно, розмову закінчено. Треба підводитись. Полковник спиняє мене рукою, його світлі очі уважно дивляться на мене:
— Візьми цигарку…
Беру. Закурюю.
Світлі очі й далі дивляться на мене:
— У тебе втомлений вигляд, Антонов.
— Авжеж!.. Ви ж знаєте, що через мою голову вряди-годи проходили й
