Зрада - Євгенія Анатоліївна Кононенко

А також вона - сказитися можна! - знала напам’ять чимало віршів. І зі шкільної програми, і те, що не проходять у школі. Знала «Титарівну» Шевченка. Не можна було слу хати без трепету, як маленька дівчинка читала про вбивство і зраду. Напевне, сюжет із убивством дитини був чимось близьким до буденних сюжетів того світу, де вона жила досі. І тоді він уперше обійняв її і сказав: не треба, люба, думай про інше, в тебе буде інше життя, я тобі обіцяю…

- Отже, у вашої дружини виникало бажання естетично осмислити свій досвід?

- Та яка там естетика! Ви б побачили ті обличчя, якщо можна назвати обличчями пики мешканців того «естетич ного» світу!

- Життєве дно нерідко ставало об’єктом естетичного осмислення, хоча в ньому нібито немає ніякої естетики. Але ми говоримо не про естетику. Ми говоримо про вашу дру жину і про вас. Ви кажете, вам не подобалось, коли Вероніка розповідала про своє життя в батьківському домі, і ви завжди намагалися змінити тему розмови. Вас так травмувало те, що вона розповідала?

- Я передусім був переконаний, що ті спогади травмують її…

- А ви любите іноді згадати своє минуле - дитинство, наприклад?..

- Як і всі люди, часом згадую. Але дещо не люблю обговорювати. Ми навіть з братом про це намагалися не говорити. Говорили про інше.

- Це стосується якихось подій, коли ви вважали себе винним?

- Ні! Я завжди довго думаю, перш ніж зробити щось важливе. Думаю, чи не буду жалкувати. Чи не чиню проти совісті. Тому рідко відчуваю себе винним у чомусь. Але інколи не можу оцінити, чи добре вчинив хтось із моїх близь ких. Тому найкраще для мене - не думати про це і жити далі.

- Тобто у вас не виникає бажання розібратися у мотивах поведінки ваших близьких?

- На це пішло б дуже багато часу і багато… душевних зу силь… І потім я думаю: що сталось, те сталось. Я цого змінити не зможу. Зі мною не радились, коли чинили саме так… Ну, коли старший брат Валерій закінчував школу, середульший, Володя, вчився у восьмому класі, я - в шостому. Це було не в Києві, а в Дубовому, де я народився… Тоді батько пішов від нас. Я пам’ятаю його похмурий вигляд, коли ми сідали за стіл - матері ніколи не було, вона завжди була на роботі…

Батько теж працював, але мати працювала зранку й до ночі.

В неділю варила нам їсти на цілий тиждень. Ми самі гріли собі обід і вечерю. Ми багато чого робили собі самі. A потім батько пішов від нас. Пішов жити в недобудований літній будиночок на протилежному боці селища, я бував там у нього. Потім він прибудував там пічку. І баби сусідки гово рили, що мама прокляла батька і що скоро він помре. Вони ніби й просили її: зніми прокляття. А вона відповідала: не зніму! Хто кинув жінку з трьома дітьми, тому нема прощен ня. Я жодного разу не чув, щоб мати таке говорила. Але сусідки нам казали: нехає мати зніме прокляття з батька… - І ви зверталися до матері з таким проханням?

- Я не вірив у прокляття і зараз не вірю… І мати мені так і сказала: нікого я не проклинала. А через рік батько розбився на мотоциклі. Я не люблю говорити про це! Мої дружина і дочка дізналися все те не від мене, а від сусідок, коли їздили в Дубове до матері. - І вас не тягло більше дізнатися про ці події?

- Ні! Я б ніколи не зміг розпитувати матір про це!

- А як складалися ваші стосунки з матір’ю після того?

- Загалом нормально! Значно краще, ніж у братової родини. І в дружини з дочкою з нею також були непогані стосунки. Конфліктів свекрухи з невісткою в них не було! І тому мені так дивно, що мою матір звинувачують, ніби вона наслала смерть на дружину.

Він розповів про гулящу братову Марину, дружину Валерки, і про знов таки абсурдне звинувачення проти його матері, яка нібито звела Марину. Почав розповідати про останній візит Вероніки до його матері напередодні розриву…

Жінка перебила його:

- Якщо одна людина вбила іншу, і всі про це знають, то відкривають кримінальну справу, ведеться слідство… А якщо немає офіційного звинувачення, то чого це вважати людину вбивцею? - І я те саме говорив людям! А мені у відповідь: доказів немає, міліція зв’язуватись не хоче, особливо там, де прок ляття, лихе око.

- Що ви думаєте про світ, у якому ми живемо?

- Я завжди думаю так: хоч би який був цей світ, треба жити і в ньому. Треба шукати свою дорогу, дбати про родину.

Завжди можна не приєднуватись до божевільних, шукати свій шлях.

- А якщо збожеволів хтось із твоєї родини, як тоді?

- На це вже немає ради.

- Тобто по вашому, усі божевілля можна пережити, аби їх не було у нас вдома?

- Я так не кажу…

- Гаразд, облишимо це… Ви казали, що вас дуже обурило, коли ваша дружина сказала, що зрадила вас. Що для вас є зрада?

- Зрада - це найстрашніший гріх. Такий самий, як і вбивство.

- Ви християнин?

- Мабуть… Хоч нас і виховували як атеїстів.

- А ваша донька? Ви їй дали релігійне виховання?

- Ні. Вона народилася ще тоді… А потім… потім, мабуть, уже було пізно. І я був увесь час на роботі. А чому ви питаєте про релігійне виховання?

- Тому, що ви пояснюєте зраду з позицій християнської системи цінностей, хоч самі не маєте християнського ви ховання. От якщо я вас спитаю, де в Євангелії або в Біблії пишеться про зраду, ви мені не скажете.

- Не скажу. - І я не скажу. А якщо без християнства, до якого і ви, і я прилучилися дуже