Зрада - Євгенія Анатоліївна Кононенко

- Традиційно зрада є найтяжчим гріхом.

- А може, традиція вичерпалася? Часи помінялися, і зрада не є вже таким страшним переступом?

- Навіть і без християнства - немає нічого гіршого від зради. Ще й до християнства ніхто не шанував зрадників і зрадниць.

- Я дозволю собі не погодитися з вами. Античні боги мали багато дружин і багато дітей від них.

- Боги, але не богині.

- Щодо богинь я зараз не пригадаю, я не фахівець з античної міфолоґії… але от, наприклад, Єлена Прекрасна, через яку була Троянська війна. Вона пішла з Парисом від Менелая і жила з ним протягом усієї війни. А коли війна закінчилася, вона повернулася до першого чоловіка, і той із вдячністю прийняв її назад…

- Я знаю цей міф, і, чесно кажучи, мені ніколи не подо балась Єлена і я не розумів її чоловіків. І тих, хто через неї воював.

- Я теж. Але я згадала її як приклад того, що не всі так радикально ставляться до зради… Скажіть, а чи були у вас тяжкі моменти, пов’язані зі зрадою? Не обов’язково з подружньою чи взагалі з жіночою.

- Так, я весь час пам’ятаю один момент мого життя. Це було ще до Вероніки. У мене в Політехнічному інституті був друг. Ближчого друга в мене потім не було. Він поїхав… ну, ви розумієте, еміґрували його батьки, і він поїхав з ними. Але справа була власне не в його від’їзді. Справа була в тому, що він до останньої миті не казав мені, що їде. Він пішов з третього курсу, а розповідав мені, що чимось захворів і взяв академвідпустку. Він сказав мені, що їде, тільки в день свого від’їзду. А я вже домовився з матір’ю, що ми приїдемо на Новий рік до Дубового… І він казав до останнього: так, поїдемо. А сам пакував валізи. І в мене було таке враження, що він зрадив не тільки мене, він зрадив усе, що було між нами, і вірші, які ми читали, п’ючи каву біля Оперного, і московські спектаклі, на які ми дивом діставали квитки. Він приїздив уже нині, і ми бачились. Він казав, що боявся зізнатися мені, що їде. Боявся зізнатись, що покидає мене самого в радянському кошмарі. Я в душі не прийняв його вибачень, але відчував, що насолоджуюся життям, коли ми сиділи в шикарному ресторані за його гроші. І коли все це скінчилося, я відчув, що зрадив сам себе і свою юність. Мені й досі неприємно згадувати той вечір, хоча було б тільки того горя…

- А у випадку з вашою дружиною?..

- Знаєте, я бачу, як тяжко живе більшість наших жінок! І я бачу, що їм так тяжко, бо чоловіки покинули їх наприз воляще! І я робив усе, щоб самому не бути таким чоловіком! І мені здавалося, що маю право… що мав право на вдячність від своєї дружини…

- А скажіть мені, якщо вам не важко, коли ви востаннє відчували вдячність до когось. Глибоку вдячність.

- Я вам скажу, коли це було. Це було десь два роки тому, ще до розриву з Веронікою. До нас у диспетчерську прийшов мій давній професор, колишній керівник моєї наукової роботи, яка не відбулася. Він хотів дізнатися про ціни на ремонт, а в нашій фірмі все дуже дорого, ми робимо ремонти для дуже заможних клієнтів. Йому було не по кишені, він вибачився і пішов. А я саме зайшов до диспетчерської по нові замовлення, впізнав його, вийшов за ним на вулицю. Я запропонував, що міг би щось зробити для нього значно дешевше, ніж через замовлення. Я був би й справді дуже радий щось зробити для нього. Колись я був його улюбленим учнем на кафедрі моделювання надскладних систем. Він відмовився від моєї пропозиції. Але він сказав мені, що хоча я й не відбувся як науковець, та мої студентські заняття не минули даремно, адже я зумів давати раду надскладним системам у житті. Він сказав: ніщо не минає даремно, і невідомо, що важливіше - відбутися у великому світі чи збудувати і зберегти свій малий світ. Я був надзвичайно вдячний тому старому чоловікові.

- Я вас розумію. Я б теж була дуже вдячна, аби мені хтось, кого я шаную, сказав би, що я, незважаючи ні на що, живу на світі недаремно… Скажіть, а ви любили свою дружину? І він згадав їхні найкращі дні, найкращі години, найкращі хвилини, найкращі слова. В нього на обличчі з’явилась особлива легка посмішка, але він не знаходив слів для тих картин, що промайнули в його пам’яті. І вона сказала йому:

- Дуже прикро, що між вами й вашою дружиною виникли такі непоправні непорозуміння. Ви дуже любили її.

Вона була незвичайна жінка і заслуговувала такої любові.

Мене дуже вразило, що ця дівчинка, буквально з життєвого дна, ідентифікувала математичні символи і знала напам’ять «Титарівну».

- Я дуже дякую вам за чай. Я дякую вам за розмову. Я й не знаю, про що, власне, ми говорили, але спасибі вам. І… я хотів вам сказати… на початку березня буде вистава «Дорога Зради», який поставила Вероніка. Вистава в аматорському театрі, але, як на мене, досить цікавий. Чи не хотіли б ви подивитись його?

- З величезним задоволенням! Обов’язково подзвоніть мені напередодні! Я неодмінно знайду час! Мені так цікаве було все те, що ви розповіли про Вероніку! Яка незвичайна доля! Дитина з радянського дна досягла професійного рівня, якого досягають далеко не всі, народжені в елітних родинах! І в тому винятково ваша заслуга!

Весь вечір Дмитро просидів у вітальні, гортаючи сторінки альбомів з давніми, ще чорно білими фотокартками.

Згадував до дрібниць їхню з Веронікою першу поїздку на морe, коли у Гіпробудтресті якось несподівано їм дали пільгову путівку до Лiвадії. Був червень, курортників було не дуже багато, отож вони насолоджувались морем, пальмами і одне одним. Вони вже були одружені п’ять років, але саме тоді був їхній спражній медовий місяць.

- Частіше повертайтесь у ті дні, коли вам було особливо добре, -