Офіцер із Стрийського парку - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Схоже, панна Данута — одна з багатьох, хто має на Юліуша зуб. Тобто, — Кошовий виправився, — мав за життя.

— Не думаєте ж ви, що я його вбила.

— Мій досвід підказує — нічого не можна виключати. В тому числі — того, що видається неймовірним.

— Пан говорить серйозно?

Магда знову торкнулася Данути.

— Цей пан у подібних випадках завжди говорить серйозно. Колись давно, у іншому житті, він викрив молоду тендітну особу, яка задушила свою й мою кращу подругу. Пан Кошовий правий, всяке трапляється.

Очі дівчини зробилися круглими.

— Ви... — їй раптом забракло повітря.

— Заспокойтеся, все гаразд, — сказав Клим, теж тим часом витягнувши цигарки. — Ми з пані Магдою міркуємо вголос. Теоретично, повторюся — суто теоретично ви могли торохнути кривдника по голові. Ось цим.

Згадавши про камінь у кишені, вийняв, підкинув на долоні, побачивши, як Данута здригнулася й кинулася до Магди, шукаючи захисту.

— Припини, Климентію.

— Чого ти, це знаряддя вбивства, справжнє.

— Заховай. Не на часі.

Кошовий послухався, потім підійшов, узяв цигарку з Магдиних пальців, підкурив, повернув, затягнувся.

— У вас ідеальне алібі, панно Дануто. Дали підопічній ліки зі снодійним, приспали й пішли в Стрийський парк. Ніхто не доведе, що вас учора ввечері не було тут. Так мислив би поліцейський, той самий комісар Віхура, аби займався справою. Але ви не вбивали Яблонського. Можливо, дуже хотіли. Вам не складно було це зробити. Тендітній молодій жінці під силу провалити дорослому чоловікові череп каменюкою. Зріст.

— Прошу?

— У моїй практиці вже таке було — коли зріст ставав прикметою вбивці. Якщо цікаво, кілька років тому тут, у Львові, ударом підсвічника по голові вбили дівчину. Вдарили зверху, що наштовхнуло мене на думку — треба шукати серед знайомих жертви передусім вищих за неї. Тут навпаки. Яблонського вдарив той, хто одного з ним зросту. Про це свідчить характер пошкодження. Ви б лупили знизу. Хіба — попросили б кривдника нахилитися й стати, як вам зручно.

— Климентію, твій цинізм недоречний.

— Я виправдав панну Дануту, що недоречного? І все, досить подробиць. Коли прийшли, мене інше цікавить. Ви давно з пані Малгожатою?

Данута обмінялася поглядами з Магдою, отримала від неї схвальний кивок, відповіла:

— Десь із лютого, коли пані перебралася в ці апартаменти.

— Не найкраще місце для шляхетної й гонорової персони. Син пустив усе на пси, я правий?

— Так, — дівчина вже остаточно заспокоїлася, говорила впевнено. — Пан Яблонський... старший пан, його батько, помер, коли у Львові стояли росіяни. Ви маєте знати, на той час ані ліків, ані лікарів. Родина тоді втратила чимало, але не все. Пані мала сили й досить розуму, аби з відновленням влади відновити якусь частину сімейних справ. Але пан Юліуш заходився, як кажуть, ловити рибку в каламутній воді.

— Тобто?

— Ви не знаєте, що це значить, пане Кошовий?

— Знаю. Мене цікавить, що зробив Юліуш.

Данута зітхнула.

— Пані нарікала — то були часи авантюристів. Війна могла списати й списувала багато чого. Пан Юліуш утік зі Львова перед росіянами, повернувся майже відразу, як ті пішли. Далі почалися різні сумнівні оборудки, невдалі. Та вони все одно вимагали грошей, тож пан Юліуш продавав за безцінь усе, що мав право продавати. А син та спадкоємець мав право на все рухоме й нерухоме.

Клим покрутив цигарку між пальцями, глянув на тліючий край.

— Юліуш не завжди був військовим, пані не казала?

— Говорила. Після смерті цісаря записався в польський легіон. Так можна було сховатися від численних кредиторів й обдурених.

— Еге, хто ризикне виставляти рахунки легіонеру, захиснику своєї країни, — гмикнув Кошовий. — З того, що я дізнався про покійного за неповний день, роблю висновок: подібний крок цілком у його стилі. Але це не звужує коло підозрюваних. Магдо, виглядає — на пана офіцера має зуб щонайменше половина Львова.

— Не перебільшуй.

— Ти ж розумієш, що мається на увазі.

— Так, — Магда кивнула й докурила, акуратно поклавши недопалок на дно важкої порцелянової попільнички, яка примостилася в центрі круглого столу. — Мені цікаво, про які звернення йшлося.

— Мені теж, — Кошовий так само зробив останню затяжку, примостив свій недопалок поруч із Магдиним.

— Скарги, — коротко сказала Данута.

— Скарги?

— Ви ж чули — пані Малгожата вирішила перейняти практику покійного чоловіка. Виглядає дивно, але як уже є. Всі, хто мав до її сина претензії, не приходили до неї з різними вимогами, а мали написати листа. Власне, одним із моїх завдань було розбирати кореспонденцію.

— Список гріхів капітана Яблонського, — посміхнувся Клим кутиком рота. — Скажіть, а ви... Ну... Коли він приставав до вас, теж писали пані?

— Я вдарила його по лицю, — відповіла дівчина спокійно. — Він довго вмовляв. Спершу переконував, яка честь для мене — мати справу з самим. Далі поміняв тактику. Мовляв, мене підібрали та пригріли, тож я винна йому. Не допомогло. Хотів зробити це тут, у цій кімнаті. Я не ляпаса дала — стукнула кулаком, потім дряпнула в око. Він теж ударив, у живіт, боляче. Але після того не чіпав. Навіть не говорив до мене.

— А ви нічого не сказали пані?

— Пощо? — Данута знизала плечима. — З неї досить того, що мала через сина. Бачте, сама дала раду.

Заклавши руки за спину, Кошовий почав міряти кроками невеличку залу. Жінки мовчки стежили за ним, чекаючи на щось важливе. Зробивши третє коло, він зупинився.

— Панно Дануто, кого Юліуш образив останнім часом? Хтось писав оті звернення? Би розбирали пошту?

— Було кілька листів.

— Можу я на них глянути?

— Ні.

— Чому?

— Приватна кореспонденція, пане Кошовий. Ще й дуже особиста. Лише пані Малгожата може дозволити. Але вона спить. Заради цього не будитиму.

— Тоді скажіть своїми словами, що там було і хто писав.

— Не знаю, — мовила Данута. — Не читаю чужих листів.

— Ви тут не чужа.

— Мабуть. Та не до такої міри, аби пані дозволяла порпатися в пошті. Я знаю межу й завжди дотримуюся її.

— Це важливо! — Клим підніс голос.

— Вірю.