Офіцер із Стрийського парку - Андрій Анатолійович Кокотюха
З Вишневським вона була б щасливішою.
Аби не провокувати одне одного, кожен поринув із головою в особисті справи. Це дало ефект: загальна втома не лишала часу на обговорення слизьких, небезпечних, некомфортних питань. Та, з іншого боку, Клим помічав — вони, живучи під одним дахом та сплячи в одному ліжку, знаходять усе менше спільних тем для розмови. Кохатися при цьому менше не стали, навпаки — Магда частіше сама виявляла ініціативу й так вимотувала, ніби кожен раз був останнім.
Її манери помітно змінилися, як і зовнішність. Риси загострилися, вона виглядала дорослішою, ніж під час їхньої першої зустрічі. Піддавшись новій жіночій моді, вона підстригла своє каштанове волосся коротше, ніж звик Клим і ніж йому подобалося. Та він змушений був прийняти «хлопчачу» стрижку, як і те, що Магда стала курити міцніші цигарки, майже зовсім відмовилася від парфумів, хіба кропила себе дуже-дуже трошки, як казала сама — задля пристойності. Позбулася також від решти коштовностей. Уже знімала їх та продавала частину, коли прийшли росіяни, потім вдягала, те, що лишилося. Нині знову заховала все, що лишилося нерозпроданим, у оздоблену бісером шкатулку. Широкополий капелюшок змінила на невеличкий, з корсетами та сукнями, звуженими в талії, розпрощалася назавжди. Старий, модний колись одяг віднесла до кравця, аби той перешив, перетворивши вузькі спідниці на широкі, а самі сукні висіли, не сковуючи рух.
Вона, як і раніше, працювала в госпіталі, за три роки опанувавши все, що має знати кваліфікована медична сестра, й могла керувати молодшими та менш досвідченішими. Про свою службу говорила охоче, розказуючи Кошовому вдома про поранених, важкі операції та померлих часом навіть більше, ніж він був готовий знати та чути. Віднедавна Магда також взяла на себе обов’язки патронажної сестри, зголошуючись глядіти за хворими самотніми старими добровільно. Клим підозрював: пішла на такий крок, аби менше часу лишалося на спілкування, бо зринали питання, здатні розділити українця з полячкою. Тож ліпше уникати будь-якої нагоди їх ставити...
— Гаразд, з нас двох ви, пане Кошовий, все одно найпроникливіший, — визнала вона, підводячись з-за столу. — Ти потрібен мені, Климентію.
— Дотепер потрібен не був?
— Не блазнюй, будь ласка. Мав би зрозуміти, до чого веду.
— Не розумію, вибач. Отже, не такий уже проникливий.
— Ти повинен допомогти одній людині.
Вона обійшла стіл, він ступив назустріч. Обоє зустрілися посередині кімнати. Її руки знайшли його, несильно стиснули.
— Для мене це дуже важливо. Не думала, що аж так переймуся. То через пані Малгожату, мені її шкода.
— Прошу?
— Яблонська. Малгожата Яблонська. Не кажи, що нічого не розумієш.
Пані Малгожата Яблонська, вдова, вже готова дати розпорядження й забрати...
— Усе розумію, — відповів Клим, згадавши слова пана Томаша. — Пані Магда зразка десятирічної давнини, всесильна вдова начальника поліції, знову повертається.
— Тобто?
— Ти звідкілясь знаєш, що вже кілька годин, з сьогоднішнього ранку, я на прохання, гм, колег намагаюся дізнатися, хто міг убити її сина, Юліуша. Матір хоче забрати тіло для поховання. Я дізнався про це від поліцейського. Отже, ти так само маєш хтозна з якого часу справи з ними.
— Зв’язків із Мареком Віхурою я не рвала ніколи.
— Тобі повідав про вбивство Яблонського комісар? Для чого?
— Климентію, я сама пішла до нього. Тобто, — вона зам’ялася на мить, — не ходила. Телефонувала до нього додому. З помешкання пані Яблонської.
— Що ти робила там сьогодні?
Магда картинно торкнулася пучками пальців скроні, легенько пробіглася ними, відбивши дріб.
— Ах, звісно. Зовсім забула, що тебе не цікавить, за ким я доглядаю.
— Ти сама не говорила мені. Не вважала за потрібне.
— Ні, не так. Тебе перестали цікавити мої справи.
Клим узяв її за плече.
— Давай не будемо. Краще справді доведу, хто з нас двох проникливіший.
— Я визнала це.
— Чекай, — Кошовий попестив її долонею, Магда смикнула плечем, та не забрала його. — З певного часу ти, медична сестра, навідуєш таку собі пані Малгожату Яблонську. Звісно, мені не треба того знати. Припускаю, син із нею не мешкає, що цілком логічно. Він — офіцер, дорослий чоловік, має власне життя. Хтозна, коли навідував матусю останній раз і чи навідував узагалі. Вчора його вбили в Стрийському парку. Сьогодні Яблонська розповідає про свою втрату тобі, це так само нормально. Швидше за все, жінка немолода й самотня, ви подружилися, вона вважає тебе близькою людиною, тож жаліється на горе. Поки все так?
Замість відповіді Магда кивнула.
— Ти співчуваєш. Переймаєшся. Пані Яблонська має можливості тримати вдома телефон. Ти звідти телефонуєш Віхурі. Для чого?
— Пані Малгожата хотіла б знати, як просувається слідство. Має на те право.
— Але ж Віхура — відставний комісар.
— Перестань, Климентію! — тепер Магда вивільнила плече, зробила півкроку назад. — Ти теж пішов сьогодні з цим до нього! До комісара у відставці! Ми ж однаково мислимо в подібних ситуаціях! Думаємо про одних і тих самих людей! Я телефоную йому, пані Віхурова відповідає — нема, кудись пішов із паном Кошовим! Я ледве дочекалася там, у Яблонської, коли він повернеться й озветься! Відпросилася в шпиталі на кілька годин, благо, я там якась начальниця! І побігла до Віхури додому!
— Бачу, смерть офіцера тебе зачепила за живе.
— Мене чіпає пані Малгожата, — голос Магди забринів, у кутику очей Клим побачив сльозу. — Я знаю, в тебе є серце, хай би як старанно ти не ховав його від усіх, навіть найближчих.
— До чого тут моє серце?
— Ти познайомишся з пані Яблонською і зрозумієш мене.
— Чому я...
— Вона чекає, Климентію. Ясно, чому нервувала я?
Тепер замість відповіді кивнув Кошовий.
— Коли так — бери пальто. Поїхали. Сам усе побачиш.
Розділ сьомий
Пані з царства тиші
Візника
