Офіцер із Стрийського парку - Андрій Анатолійович Кокотюха
— Добре, — Клим відчув себе ніяково. — То ваша справа, Шацький. Давайте спробуємо прогулятися до «Сан-Сусі». Раптом застану того, хто потрібен.
— Принаймні вам можуть підказати, де в разі чого шукати пана.
Щодо цього Кошовий мав сумнів, та вголос не сказав. Підвівся, перевірив револьвер у кишені, переконався — заряджений, і вдягнув капелюха. Шацький свого навіть не знімав.
До потрібного місця дісталися швидко, дорога була знайомою, колись не раз ходили нею.
До війни «Сан-Сусі» був розташований у сецесійній кам’яниці[29] поблизу Сикстуської[30]. Вона відкрилася на піку будівельного буму й була запланована фірмою-забудовником у проекті від самого початку. Тут було зручне й затишне місце для ділових зустрічей, а коли ти приходив сюди вдруге, кельнер вітав, мов завсідника, пропонуючи найкращий столик — з тих, звісно, що лишалися вільними. Але Кошовий справді давно сюди не заходив.
Відчинивши двері, хотів пропустити Шацького вперед. Та враз передумав, причинив, жестом запросив ступити набік. Роззирнувшись, так, ніби за ними наглядали, мовив неголосно:
— Вас не дуже образить, якщо я попрошу почекати тут?
Чи здалося, чи Йозеф зітхнув із полегшенням.
— Та де, пане Кошовий. Сам оце хотів запропонувати. Мені там, серед того товариства, невигідно. Знаєте, жидові нині ліпше зайвий раз не висовуватися.
— Так ви ось щойно сказали — вешталися містом...
— І знову недочули. Хіба я говорив, що десь зупинявся надовго? Я вам заважатиму, ви праві. Зовсім не ображаюся. Та в разі чого знайте — я поруч. Завжди можете гукнути.
— Отож вчора «Під вошею» ви мене здивували. На вас таки можна покластися, спину прикриєте.
— А тепер ображаєте, — Шацький зовсім по-дитячому надув губи. — Невже дійшло тільки вчора? Весь час, усі роки не пускали мене за спину?
Клим засоромився.
— Справді... Шацький... Йозефе... Пане...
— Та йдіть уже.
Він удавав сердитого, Кошовий розумів це.
— Гаразд. Чекайте. Навряд чи буду довго.
Переступивши поріг, Клим упізнав «Сан-Сусі» — і не впізнавав модного закладу.
Тут було накурено вже зранку, хоч раніше о такій порі пили ранкову каву балакучі пані перед набігами на крамниці. Усередині він узагалі не побачив жінок. Столики займали чоловіки, всі говорили польською, неголосно, але — одночасно. Через що Кошовий уявив себе в бджолиному вулику. Кельнери сновигали залою, і на тацях були не кава зі свіжими круасанами, а пляшки з товстого різнокольорового скла й тарелі з чимось паруючим. Видно, з якогось часу відвідувачі воліли бачити зранку інший асортимент.
Коли Клим зайшов, присутні мовби разом відчули чужого. Хоч він нічим не відрізнявся від присутніх. Намагаючись не звертати увагу, але все одно перечіпаючись об гострі погляди, Кошовий пройшов до шинквасу, ковзнув по згаданому Шацьким портрету Пілсудського, зняв капелюха, поклав його на масивну лаковану стійку. Кельнер підійшов не відразу, вивчав його, прилаштувавшись у кутку. Лиш коли Клим відбив пальцями дріб на поверхні, ступив ближче.
— Що пан бажає?
— Чарку коньяку. Доброго, як маєте.
— Ми завжди маємо добрі й коньяк.
Спиною відчуваючи десятки пар прикутих до себе очей, Клим взяв піднесене замовлення, пригубив, кивнув, неквапом допив, смакуючи. Поклавши поруч із порожньою чаркою банкноту, дочекався, поки кельнер простягне руку, злегка притиснув папірець.
— Щось іще?
— Сюди заходить один пан, який мені дуже потрібен.
Кельнер примружився, тепер дивився оцінююче.
— Нас навідує багато достойних панів.
— Ви знаєте всіх?
— Тих, хто вартий, аби його знати, — кельнер поводився дедалі зухваліше.
— Рафал Лінецький того вартує?
Як і розраховував Клим, кельнер мимоволі зиркнув кудись у зал через його ліве плече.
Тут.
— Пана Рафала нема сьогодні.
— Перепрошую, а на кого ви щойно глянули? — Кошовий скривив кутик рота у подобі посмішки. — Не маю очей на потилиці. Та попри це можу вказати місце в залі, де він зараз сидить.
— Як ви такий мудрий, то йдіть і шукайте того, кого треба, самі.
Дозволивши купюрі зникнути в кишені кельнерового фартуха, Клим розвернувся, мацав поглядом перед собою в угаданому напрямку.
— Столик біля вікна, — почулося ззаду. — Отам питайте.
Хвилину тому Кошовий уже дивився на нього.
Буркнувши під ніс подяку, перетнув зал, лавіруючи між столиками й неголосно вибачаючись. Нарешті дістався потрібного. Тут сиділи, пили горілку та їли флячки троє чоловіків приблизно одного віку. Зі свого місця Клим міг роздивитися кожного. Ближче всіх до нього сидів простуватий з вигляду пан з залисиною й густими, трохи обвислими вусами. Навпроти примостився високий чорнявий жевжик в окулярах, скельця блиснули на незнайомця хижо. Третій не вирізнявся нічим, крім м’ясистої бородавки на щоці.
— Смачного, панове, — Клим дивився на чоловіка в окулярах. — Маю до вас розмову, пане Лінецький.
Той відповів не відразу. Зачерпнув ложкою густу червону рідину, подбавши, аби прихопити при тому білу смужку волового шлунку — фляка, який давав страві навар й після тривалого виварювання пахнув пареним молоком. Для чогось уважно вивчив вміст ложки, мов бачив та куштував традиційну польську страву вперше. Нарешті відправив до рота, пожував, проковтнув, витер губи серветкою, аж потому мовив:
— Так говоріть з паном Лінецьким.
От дідько!
— Ви хто? — простуватий вусань.
— Пан Рафал Лінецький — то ви?
Відповіді не було. Третій чоловік потер пучкою бородавку, мовчки налив кожному ще по чарці.
— Хто з вас пан Лінецький? — Кошовий уже зрозумів, що над ним знущаються.
— Припустімо, я, — мовив простуватий.
— Припустімо — чи ви?
— Не маю бажання показувати вам свої документи.
Трійця реготнула, всі помарнувалися, дружно випили. Клим почекав, поки поїдять ще флячків, потому сказав:
— Панове, я — Климентій Кошовий, адвокат.
— Мені адвокат не потрібен, — гмикнув Лінецький. — Але я про вас щось чув.
— Я тут не як правник.
