Офіцер із Стрийського парку - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Праву відібрало, — проскрипіла жінка. — Ноги теж. Я помираю частинами, пане Кошовий. Правильно назвала прізвище?

— Так.

— Скільки, ви думаєте, мені років? Дивіться сюди й кажіть, я читатиму по губах, навчилася.

Клим знизав плечима.

— Не кокетуйте, — різко зауважила Яблонська. — Не намагайтеся зробити приємність. Кажіть, що бачите.

— Шістдесят, — проговорив він. — Або трохи менше.

— Сімдесят два. Мені навіть у кращі часи не давали менше. Навпаки, старили. Я так виглядала завжди. Чоловік узяв мене через посаг, бо мав уладнати справи, які пішли зле. А депутатом сейму його зробив мій батько, вроджений Нільський. Вам нічого не говорить прізвище?

Не знаючи, як треба відповісти, Кошовий глянув на Магду.

— Не говори багато, більше слухай, — порадила та. — Скажи, що прізвище відоме. Це ні на що не вплине.

— Говорить, — мовив він, повернувшись до хворої.

Яблонська раптом тяжко, з присвистом задихала.

Данута метнулася до неї, підхопивши зі столика склянку, піднесла до губ. Притримуючи голову, влила ліки. На мить заплющивши очі, пані Малгожата підняла повіки, знову подивилася крізь Клима, заговорила:

— У всякого бувають важкі часи, пане. Я помогла своєму чоловікові. Яблонський не любив мене, але поважав, що важливіше. І всюди був на своєму місці. Мій батько це бачив та розумів, інакше не допоміг би. Й не дозволив би наш шлюб. Юліуш — пізня дитина.

— Прошу?

— Мій син. Вчора його вбили. Магда... пані Магда сказала: ви допоможете. Перед смертю я хочу знати, хто міг вбити Юліуша.

— Перепрошую...

— Мовчіть! — у вигук вона вклала чимало накопичених сил, тому видихнула, склепила повіки, далі говорила, не розкриваючи: — Я дала розпорядження, аби його поховали. Я не можу зробити це сама. Чи знаєте, що таке, як воно — не кинути землю на труну єдиного сина, якого народила пізно, не сподіваючись уже, й пережила?

— Так.

— Вона не бачить тебе. Отже, не чує, — нагадала Магда. — Думаю, більше пояснень тобі не треба.

— Передсмертна воля живого трупа.

— Грубо, Климентію. Але — правда. Тільки прошу тебе, більше без таких висловів. Принаймні вголос. Зроби це для мене, будь ласка.

— Вибач.

Пані Яблонська розплющила очі.

— Данута — прийомна донька. Далека родичка, з Перемишля. Там усі померли від якоїсь епідемії. У мене лишилася вона. І був Юліуш. Хоч вони не ладнали. Мій син мало з ким ладнав. Пізня дитина в заможних батьків, так трапляється.

Магда злегка кахикнула.

— Щось хочеш запитати — краще в Данути. Але потім.

Кошовий кивнув.

— Ви мені? — спитала хвора, вловивши жест.

— Згоден — трапляється, — промовив Клим.

— У Яблонських до війни було все, — вона згадувала, на вустах з’явилася справжня усмішка. — А головне, пане Кошовий, повага. Був один час присяжним, йому писали листи, і як депутату — теж. Звичайні люди, вони шукали в нього правди. Часом знаходили. Коли він помер, я взяла на себе труд приймати такі ж самі звернення. Особливо тепер, коли вже нічого не чую й майже не бачу. На сина не впливала, люди все пишуть, пишуть, пишуть...

Кошовому здалося, що Яблонська почала заговорюватися. Шукаючи відповіді, знову глянув на Магду.

— Не марить, — коротко пояснила та. — Ще трохи потерпи. Вона зараз втомиться, але хоче виговоритися до останнього.

Пані Малгожата не звернула на них увагу.

— Чому я тут, пане Кошовий? Бо Юліуш устиг все промотати. А я, поки мала сили, продавала, що не втратила, навіть за безцінь, щоб відкупатися від тих, кого він образив. Берегла честь Яблонських та Чіньських до останнього. Місце, де ми є — останнє, що можу собі дозволити. Мій син не був янголом, та покажіть мені ангела. Приведіть до мене, поки очі щось трохи бачать. Не можете? То скажіть, хто і за що його вбив. Я б погодилася, аби його судили, чесним судом. Й оголосили вирок, він має намисто з гріхів. Отак, без суду — не згодна. Знайдіть убивцю. Данута заплатить, має на те розпорядження. Все, я втомилася.

На цьому пані Малгожата вкотре заплющила очі, за мить дихання вирівнялося.

— Подіяло нарешті, — зітхнула Магда.

— Тобто?

— Ліки. Там додано снодійне. Вона поспить, а Данута — відпочине.

— Поговоримо?

— Звісно. Ходімо звідси.

Коли вони перейшли до невеличкої зали, Кошовий нарешті зміг краще розгледіти дівчину.

Її блідість зблизька виявилася не хворобливою. Витончені риси свідчили, що перед ним — аристократка, яка втратила все, крім породи. Темне довге волосся Данута закрутила на голові вузликом, у вухах — скромні з вигляду, але коштовні сережки. Клим під час життя з Басею навчився розрізняти й оцінювати на око жіночі прикраси. Тонкі губи стулені й витягнуті ниткою, наче дівчина була в постійній жалобі. Одяг такого ж вільного крою, проте Данута, на відміну від Магди, не могла похвалитися грудьми. Її невеличкі губилися під обвислою, як вимагала мода, блузою, й складалося враження — вона пласка, мов хлопчик. Зате довга спідниця не могла приховати стрункість та довжину ніг.

Помітивши на собі оцінюючий погляд дорослого чоловіка, Данута відступила ближче до щільно завішеного вікна, наче збиралася заховатися за штору. Кошовий відразу все зрозумів, не запитав — сказав упевнено:

— Юліуш домагався вас, панно. І отримав своє.

— Климентію! — обурено вигукнула Магда.

— Нічого, що б належало панові, в мене нема, — тихо, але твердо мовила Данута. — Але ви праві. Пан Юліуш намагався зробити мені послугу, затягнувши в ліжко. Хоча... Яке ліжко. Просто тут, у цій кімнаті. Стоячи, біля стіни. Пані все одно не чула б моїх благань.

— Послугу? — брови Магди скочили вгору.

— Останній з Яблонських. Так він себе називав. Це не зовсім правда. Пані Малгожата пояснила, коли ще могла чути й ми балакали — її покійний чоловік був одним із великого шляхетного роду. Та по його лінії син пані — останній.

Магда підійшла до Данути, пригорнула її до себе.

— Бідна дівчинка. Я нічого не знала.

— Для чого вам?

— Звісно, я ж лише медична сестра, — Магда відсторонилася.

— Пробачте, не хотіла образити вас!

— Ви нікого тут не