Одержимий злом - Йорн Лієр Хорст

Жінка знизала плечима.

— Та все було, як завжди.

— Що це означає?

— Питав, як я почуваюся. Що робила від того часу, як ми бачилися.

Вістінґ мовчав, чекав на продовження розповіді.

— Його хвилювали такі речі. Він турбувався про мене. Щоразу цікавився станом здоров’я мого батька й життям моєї доньки. Влітку батько переніс інсульт. Він живе тепер у пансіонаті.

— Ви розповідали йому про свою доньку? — вражено перепитав Вістінґ, відчувши в такій зацікавленості Керра лихий підступ.

— Цього року вона пішла в училище, — відповіла Луне Мельберґ. — З новими друзями там сутужно. Він переймався її долею. Я теж переймаюся, тому добре, що можна поділитися проблемами з кимось, хто не розбовкає їх першому зустрічному.

Вістінґ змінив тему.

— А про себе щось розказував?

— Ми розмовляли лише про буденні справи. Про телесеріал, який дивилися обоє, чи про книжку, яку він читав.

— А про те, що він убив ще й Таран Нурюм, теж розповів?

Луне Мельберґ судомно ковтнула. Обхопила рукою склянку з водою, але не пригубила.

— Ні…

— Ви знали, що його вивезуть з в’язниці на огляд місця її захоронення?

— Ми ніколи про таке не говорили.

Вістінґ поставив іще кілька запитань, витягнув з неї ще кілька деталей про розмови й зустрічі у в’язниці. Нічого з того, що досі розповіла Луне Мельберґ, не мало істотного значення для справи, і він вирішив піти далі.

— Що привело вас уночі в Ларвік? — запитав він доволі гострим тоном.

— Що ви маєте на увазі?

— Учора ви виїхали з дому о 17.23, — терпляче почав Вістінґ. — О 18.56 спробували в’їхати на територію, де востаннє бачили Тома Керра, але вас завернули на блокпості. Всю ніч ви кружляли півостровом, тримаючись поблизу садиби, де, як ми припускали, перебував Керр.

Вістінґ називав точний час, щоб створити враження, ніби вони знають ситуацію досконаліше, аніж це було насправді. Луне Мельберґ важче було давати ухильні відповіді.

— Я його шукала, — зізналася вона.

— Тобто?

— Почула в новинах, що він утік. І поїхала туди, де це сталося.

— Навіщо?

— Шукала його, — повторила Луне. — Поліція… Ви ж колись уже стріляли в нього. Не знаю… Думала, якщо його знайду, поговорю з ним, то все вирішиться. Усе буде добре.

— Ви вже тут раніше бували? — запитав Вістінґ.

Жінка похитала головою.

— Ні... Розшукала дорогу за навігатором у телефоні.

Вістінґ попросив її розказати все ще раз від самого початку. Як вона почула про втечу Тома Керра по радіо, як вирішила йому допомогти і як кружляла всю ніч півостровом. Луне Мельберґ справляла враження такої наївної особи, що її пояснення навіть здавалися правдивими. Вістінґ загнав її у кут, перш ніж поставити головні, вирішальні запитання.

— Том Керр просив вас коли-небудь про якусь послугу?

— Яку послугу?

— Ви передавали від нього листи чи будь-яку інформацію з тюрми на волю і навпаки?

Луне Мельберґ промовчала. Вістінґ сприйняв її мовчанку за ствердну відповідь.

— І що то була за інформація? — допитувався він.

— Лише одного разу таке було.

— Що саме?

— Лист.

— Коли?

Вона знову не відповіла на його запитання.

— То був приватний лист, — ухилилася вона від прямої відповіді. — Він не хотів, щоб наглядачі або хтось сторонній прочитав його.

— Кому призначався лист?

— Одному другові. Доброму давньому другові. Він сподівався, що друг прийде провідати його в тюрмі. Лист був грубий. На багато сторінок.

— Пригадуєте ім’я?

Луне Мельберґ кивнула.

— Так було двічі, — ледь чутно промовила вона. — Першого разу — місяць тому, а потім — минулого тижня.

— І ви пам’ятаєте ім’я?

Луне знову кивнула.

— Тео. Я записала собі ім’я і адресу, перш ніж надіслати листа. Маю вдома. Думала сконтактуватися з ним, розповісти, як ведеться Томові. Сказати, що він потребує зустрічі.

— Тео… — повторив Вістінґ. — А далі?

— Прізвище не норвезьке. Ніби німецьке на слух. Але він живе в Осло. Маю вдома записану адресу й прізвище.

Розділ 29

За столом у нарадчій кімнаті зібралося багато людей. Усі були поінформовані про свідчення Луне Мельберґ. Вістінґ сидів на чолі стола. «Справа Керра» перетнула кордони багатьох поліційних округів, але координатором і керівником пошукової операції призначили його. Том Керр утік саме з-під його відповідальності.

— У базі немає ніяких Тео, я перевірив усі можливі способи написання цього імені, — повідомив Семмельман.

— Луне Мельберґ сказала, що прізвище начеб німецьке, — нагадав Гаммер. — Може бути твоїм кандидатом. Отим східним європейцем, якого вам не пощастило розшукати.

Вістінґ обвів поглядом величезну схему на столі.

— Скоро будемо мати повне ім’я і адресу, — сказав він і обернувся до Крістіне Тііс. — Нам потрібний дозвіл на обшук.

Поліційний прокурор кивнула.

— Жодних проблем!

Вістінґ узяв телефон, щоб попередити оперативний центр в Осло.

 — Де на цей момент перебуває авто зовнішнього стеження? — запитав він, водночас шукаючи номер телефону.

Поліцейські, які всю добу стежили за пересуваннями Луни Мельберґ, поверталися в Гокксюнн, щоб оглянути її помешкання і знайти папірець з адресою та іменем чоловіка, з яким спілкувався Том Керр.

— Вони не встигли далеко від’їхати, — сказав Стіллер з телефоном у руках, мовби щомиті очікував дзвінка. — Ми з Гідле відразу вирушаємо, як тільки матимемо від них звістку.

Вістінґ відсунув стілець від стола, відійшов убік, щоб ніхто йому не заважав, і зателефонував на центральний оперативний пульт. Коротко відрекомендувався, пояснив ситуацію і отримав прямий телефонний номер командира загону, який допомагатиме їм увійти до помешкання.

У нарадчу кімнату зайшла Турюнн Борґ, зачинила за собою двері.

— Знайшли катер, — повідомила вона. — Лежить на дні поблизу пляжу Рінґгауґстранда, під Тьонсберґом.

— Затопили, — констатував Гаммер.

— Його помітив один з рятувальних катерів. Зараз туди прямує поліційний човен. Я маю координати, — вела далі Турюнн Борґ.

Уве Гідле ввів координати в комп’ютер. Місце затоплення було на західному березі Осло-фьорду, посередині між Тьонсберґом і Осґордстрандом. Карта мало що могла розповісти, тож Гідле перемкнув на сателітну фотозйомку того району. Каменистий берег, суходіл, порослий углиб густим лісом.

— Ніяких поселень, — озвався Стіллер.

— Він міг наскочити на підводні камені й пробити дно, — припустив Гаммер.

Уве Гідле промаркував «мишкою» лінію через ліс.

— Ось це дорога, — сказав він. — Веде вниз, майже до самого фьорду.

— Там міг стояти наготові автомобіль або його підібрали, — кивнув Стіллер. — Можемо отримати дані з «Автопаса» про час проїзду платних доріг.

Вістінґ схвально кивнув.

— Віддали зображення, — попросив він, щоб ліпше бачити, чи далеко звідти до Ефтанґа.

Гідле послухався. Затоплений катер лежав за кілька кілометрів на південь від нафтозаводу в Шлаґентанґені. Гаммер прикинув, що це десь на 30 морських миль нижче Ефтанґа.

— Щоб туди добратися, треба приблизно півтори години, — підрахував