Одержимий злом - Йорн Лієр Хорст

Тепер не залишалося нічого іншого, окрім чекання.

Розділ 23

Годинник показував північ. Минуло три години від того моменту, як поліція офіційно покинула територію півострова. Спеціально оснащений для стеження автофургон стояв припаркований на задвір’ї поліційної управи. Адріан Стіллер й Уве Гідле приєдналися до решти у нарадчій кімнаті. Останню годину вони спостерігали за пересуваннями Луне Мельберґ. Маркер на моніторі комп’ютера без угаву рухався по колу. Дивний то був рух. Туди й сюди вздовж однієї дороги.

Тривога змусила Вістінґа встати й пройтися пару разів туди й сюди. Адреналін бухав у жилах. Думки мляво ворушилися в голові. Вістінґ розумів, що треба хоч кілька годин поспати. Бо, попри безсонну ніч, завтра буде довгий і важкий день.

Минула ще одна бездіяльна година. Семмельман замовив собі готель. Гаммер куняв на стільці. О другій ночі Вістінґ повідомив, що спробує трохи подрімати, і подався до кабінету Крістіне Тііс. Кабінети поліційних прокурорів були просторішими, ніж кабінети слідчих, у кожному стояли невеликі диванчики. Він уже не раз дрімав на такому, тож знав, як найзручніше на ньому вмоститися.

Сон не йшов. Вістінґ лежав, прислухаючись до того, що відбувалося у сусідній кімнаті. Якоїсь миті, мабуть, таки заснув, бо, коли прокинувся, тіло заціпеніло і він ледве сів на дивані.

Надворі було ще темно. Кілька хвилин по шостій. З нарадчої кімнати долинали голоси.

Вістінґ повернувся до колег.

Стіллер обернувся на скрип дверей.

 — Вона заїхала під літню хатинку, — сказав він, показуючи на екран.

Три маркери зібралися докупи. Подвійний від маячків, почеплених на Тома Керра, і один — його товаришки по тюремному листуванню. Третій маркер рухався уздовж тонкої лінії — гравійної доріжки, яка закінчувалася біля купки літніх будиночків на південній околиці Ефтанґа, де ховався Керр.

— Люди Стенберґа готові? — запитав Вістінґ.

— Так, — кивнув Стіллер. — Скоро отримаємо фото.

Авто Луне Мельберґ мало б невдовзі перетнути видолинок з тартаком. Далі дорога розгалужувалася на дві. Праве відгалуження вело просто до Керра.

У нарадчій кімнаті панувала лунка тиша. На роздоріжжі маркер зупинився і стояв майже хвилину, перш ніж звернути праворуч.

Стіллер викликав Стенберґа з групи швидкого реагування.

— Приготуйтесь до візуального контакту, — попередив він.

— Прийнято, — відгукнувся Стенберґ і віддав наказ про дотримання тиші в радіоефірі.

Гідле завантажив нову програму, розділивши монітор навпіл. У правому вікні виринули два нечіткі зображення з камер зовнішнього спостереження. Вістінґ бачив лише тіні й різні відтінки сірого й чорного.

— Bodycam, нагрудний відореєстратор, — пояснив Гідле, показуючи, як чіпляється до грудей камера.

Невдовзі на одній з камер з’явилися дві автомобільні фари. Добре бачити заважала рослинність, але що ближче під’їжджало авто, то виразнішим ставало зображення. Фари освітили густі чагарі дикої рожі вздовж дороги. Чоловік з камерою присунувся ближче. Видимість поліпшилася. Стало видно білий парканець і кілька будівель.

Вістінґ зорієнтувався на карті. Гідле наблизив картинку зумом. Автомобіль Луне Мельберґ проїхав літній будиночок, де ховався Том Керр. Червоні цятки всередині будиночка ледь заворушилися.

На відеострімі було видно, що авто з’їхало вниз, до причалу, і розвернулося. Тепер воно стояло з увімкненим двигуном, освітлюючи дорогу.

— Коли почнеться штурм? — запитав Вістінґ.

— Шойно між ними встановиться контакт, — відповів Стіллер.

— А якщо вони встигнуть чкурнути?

— Далі на дорозі є наш автомобіль. Вони не зможуть прошмигнути повз нього.

Вістінґ потер очі. Він пильно вдивлявся в монітор, у роті пересохло.

У салоні спалахнуло світло, коли відчинилися дверцята з боку водія. Надто велика відстань не дозволяла роздивитися деталі, лише згрубша обличчя. Людина вийшла з авта, і її проковтнула темрява.

— Що відбувається? — озвався Гаммер.

У темряві спалахнула світляна цятка.

— Здається, курить, — прокоментував Гідле.

Минуло майже дві хвилини, дверцята авта знову відчинилися, і старий сірий «форд» поволі зрушив з місця.

— Об’єкт «Браво» рухається, — урвалася радіотиша.

Маячок на автомобілі переміщався, однак дві червоні цятки в будинку залишалися на місці.

— Сам?

— Об’єкт «Браво» сам.

Автомобіль проминув літній будиночок і попрямував далі. У будиночку знову ледь ворухнулися маркери маячків і знову завмерли.

Стіллер зателефонував команді зовнішнього стеження. Вони готові були до спостереження за жінкою, коли вона виїде на головне шосе, але на роздоріжжі Луне Мельберґ різко крутнула кермо праворуч і поїхала другою доріжкою. Доїхала до кінця, де дорога впиралася в глухий кут, розвернулася і попрямувала іншою бічною доріжкою. Так тривало доволі довго. Луне Мельберґ снувала вузькими дорогами й стежками вдовж і впоперек по всьому півострові, де поліція вистежувала Тома Керра.

— Вона його шукає… — невпевнено припустив Гаммер.

Вістінґ підійшов до вікна.

— Скоро світатиме, — промовив він. — Їдьмо туди!

Розділ 24

Вістінґ зі Стіллером сиділи позаду, у спеціально устаткованому автофургоні з відстежувальною апаратурою. Гаммер — за кермом. Вони бачили, як Луне Мельберґ дедалі більше віддалялася від місцини, де переховувався Том Керр, аж доки, зрештою, виїхала на головну автомагістраль.

 — Можемо з нею перестрітися тут дорогою, — озвався Гідле. — Вона повертається додому.

Стіллер відпив води з пляшки.

— Нічого не розумію, — промовив Стіллер. — Скидалося ж на домовленість, що вона його забере. Видно, щось пішло не так.

— Що ми знаємо про телефонний трафік у цій місцевості? — запитав Вістінґ.

— Аналіз отримаємо за кілька годин, — відповів Гідле. — Ми не вели прослуховування розмов у реальному часі.

Через внутрішнє вікно в перегородці між багажним відсіком і кабіною їм було видно дорогу. Рух був не надто жвавий. Назустріч проїхали вантажівка й таксі, а згодом — маленький сірий «форд» з Луне Мельберґ. За двісті метрів позаду Луне їхало цивільне поліційне авто. Стіллер зателефонував колегам і велів продовжувати стеження.

— Арештуємо її, як тільки схопимо Тома Керра, — сказав він на закінчення розмови.

Фургон почало розгойдувати з боку на бік, коли вони з’їхали з асфальту на гравійну дорогу. Околиці здавалися попелясто-сірими в передранішніх сутінках. Після нічного дощу розпогодилося. Дорожні вибоїни наповнилися коричневою водою.

Вони зупинилися за останнім закрутом, поза зоною видимості з будиночка, де перебував Том Керр. Керівник групи швидкого реагування вийшов з-за тильної стіни однієї з літніх хатин. Стіллер відчинив розсувні двері. Стенберґ підійшов ближче.

— Який план? — запитав Вістінґ.

— Хочемо виманити його з хати, щоб узяти на відкритому просторі, — відповів Стенберґ.

— І як думаєте виманити?

— За звичною схемою. Звернемося через голосний зв’язок. Якщо не послухається, пустимо всередину сльозогінний газ.

— І коли це станеться? — втрутився Стіллер.

— Ми готові. Щойно під’їде мобільний командний центр поліції.

— Де нам стати? — поцікавився Вістінґ.

— Займіть спостережну позицію з північного боку будинку, — порадив Стенберґ, показуючи на горбик з флаґштоком.

Гул важкого транспорту змусив їх озирнутися на