Одержимий злом - Йорн Лієр Хорст

— Моландер вас проведе, — кивнув директор.

На порозі з’явився чоловік років тридцяти в зім’ятій форменій сорочці. Директор відрекомендував йому Вістінґа й Стіллера, попросив надати відвідувачам усю інформацію, якої ті потребуватимуть.

— Вони хочуть оглянути камеру Керра. Проведеш їх?

— Звичайно.

Охоронець вийняв з кишені в’язку ключів і рушив попереду до відділення, де відбували покарання в’язні.

Дорогою Вістінґ виразно відчував дух несвободи й замкненого простору. Металеві двері відчинялися і зачинялися, бліде світло ламп на стелі, сірі коридори.

— Скільки часу ви були його особистим охоронцем? — поцікавився Вістінґ.

— Відколи його сюди перевели, — відповів Моландер, озирнувшись на Вістінґа через плече. — Понад чотири роки.

— Ви близько зазнайомилися?

— У добрих стосунках між в’язнем і охоронцем є певний сенс. Така приязнь дає позитивний ефект, якщо йдеться про безпеку. Рівень конфліктності понижується.

Вони перейшли через кімнату відпочинку з кухонним закутком, призначену для всіх в’язнів, і ввійшли в новий коридор.

— Ідеться про те, щоб підтримувати стабільний контакт упродовж всього терміну ув’язнення, — вів далі Моландер. — Бути в’язневі моральною підтримкою і добрим співрозмовником.

Щось поблажливо-повчальне вчувалося у його манері говорити. Вістінґ пропустив той тон повз вуха.

— Про що ви розмовляли? — запитав він натомість.

— Здебільшого про практичні моменти перебування у тюрмі. Я був йому радником і помічником. Допомагав писати розмаїті подання. Залучав до участі в різних курсах і програмах планування майбутнього після відсидки.

— І які ж у Керра були плани на майбутнє?

Фредрік Моландер зупинився біля камерних дверей без позначок.

— Незалежно від вироку й часу, який ще залишався до звільнення, в’язень повинен працювати на свою реабілітацію і зміни в житті, — відповів охоронець, вставляючи ключ у замкову щілину.

У далекому кінці коридору, у якійсь камері хтось щось голосно викрикував, але годі було розібрати слова.

— Моя основна робота допомогти, коли у цьому є потреба, — вів далі Моландер, поволі обертаючи ключ у замку. — Спробувати стати позитивним фактором на щодень.

Гримнув, відкидаючись, дверний гак, поволі відчинилися важкі металеві двері. Камера мала приблизно десять квадратних метрів. Там стояло ліжко, письмовий стіл, полиці з теками-скорозшивачами, шафа, умивальник, телевізор і коркова дошка для записок-нагадувань.

Вістінґ підійшов до заґратованого вікна, визирнув надвір. Порожнє подвір’я для прогулянок оточено семиметровим муром. За муром — густий зелений ліс і свинцево-сіре небо.

Стіллер прочитав уголос одну з цитат на корковій дошці:

«Закони, як телефонні стовпи; перескочити годі, зате можна обійти».

Вістінг підступив до письмового столу. На ньому стояв стосик різної фахової літератури й кілька самовчителів.

Він сів і, перш ніж взятися до шухляд, натягнув ґумові рукавички. У верхній шухляді лежали кілька CD-дисків, канцелярське приладдя, конверти й марки. В одній теці було підшито листи з Норвезької виправної служби, відповідальної за відбування покарань, у другій — листування з іншими офіційними установами.

Вістінґ поставив теки на місце й розгорнув записник. Чисті аркуші, однак на них виразно відбилися сліди від попереднього запису на видертій сторінці. Він підніс записник до вікна, трохи нахилив набік, щоб ліпше бачити. Наче формуляр документа. Чітко видно відтиск адрес відправника й отримувача. Добре читалося ім’я Тома Керра. Отримувач — начебто тюрма «Іла». Сам лист починався грубо підкресленим заголовком.

Вістінґ відклав записник набік, щоб забрати потім з собою.

У другій шухляді лежав стосик листів, перетягнутих тонкою ґумкою. Він зняв перев’язь, глянув на верхній. То був лист від Луне Мельберґ, надісланий три тижні тому. Вона дякувала за зустріч і писала, що чудово розуміє, як важко звірятися у своїх почуттях.

«Майже все своє життя я стримувала емоції, — писала жінка охайними, округлими літерами. — Тож знаю, як ти почуваєшся. Моє виховання не дозволяло мені відкрито проявляти почуття. Але якщо довго тримати емоції у собі, рано чи пізно вони прорвуться назовні. Сподіваюся, я стану тією рушійною силою, яка проб’є мур у твоїй душі…»

У решті листів ішлося про те саме. Ніщо в листуванні між Томом Керром і Луне Мельберґ не свідчило про підготовку його втечі.

— Ось! — скрикнув Стіллер.

Він оглядав шафу й знайшов аркушик паперу.

— Тео Дерман, — прочитав уголос, простягаючи папірець Вістінґові.

Те саме ім’я й адреса, як на листах, що їх потайки проносила з тюрми Луне Мельберґ.

Вістінґ обернувся до охоронця, який стояв, спершись об одвірок.

— Вам знайоме це ім’я? Тео Дерман?

Фредрік Моландер похитав головою. Вістінг глянув ще раз на полицю, де лежала записка.

— Більше нічого?

— Більше нічого, — підтвердив Стіллер і поклав папірець у пакетик для речових доказів.

Вістінґ знову зосередився на шухлядах письмового столу, листи Луне Мельберґ поклав у відповідний пакет.

У третій шухляді лежали товари з тюремної крамниці. Пакетики з льодяниками, пачки печива, чіпси, шоколад, арахіс і какао-порошок.

На полиці над столом стояли теки з документами кримінальних справ, відкритих проти Керра, і лист від адвоката. То була копія листа до страхової агенції з рекламацією на недостатню виплату компенсації після пожежі на хуторі в Естмарці.

Вони далі ретельно шукали будь-якого натяку на підготовку до втечі. Нотатки про планування чи комунікацію з помічником на волі.

Смітничок під столом порожній. Нічого не сховано на тильному боці коркової дошки на стіні чи дзеркала над умивальником. Вони перевернули постіль і матрац на ліжку, прогорнули журнали й книжки. Пошуки не дали результатів.

Вістінг обернувся до Моландера.

— Чи не помічали ви якихось його висловлювань або вчинків, які тепер могли б потрактувати як підготовку до втечі?

Моландер похитав головою.

— Та, власне кажучи, ні. Ми обговорювали шанси на відпустку чи умовне звільнення, коли мине мінімальний термін відсидки. Я був з ним чесний, бо, на мою думку, він не демонстрував зразкової поведінки, тож термін йому, скоріш за все, подовжили б. Гадаю, це спонукало його зізнатися в третьому вбивстві. Він збагнув, що в його ситуації важливо йти далі.

Вістінґ нахилився, зазирнув під ліжко. Там стояла пара домашніх пантофлів. Він їх витягнув і оглянув.

— Розкажіть, як тут відбуваються телефонні дзвінки, — попросив він Моландера.

— Що ви маєте на увазі?

— Якби Том Керр захотів подзвонити комусь на волі, як це йому вдалось би?

— В’язень може телефонувати будь-кому, але йому надаються лише двадцять хвилин на тиждень — від понеділка до п’ятниці. Можна користуватися телефоном на стіні біля вахти. Всі приватні розмови прослуховують. Листи прочитують.

Вістінг кивнув.

— Персонал тюрми дотримувався правил?

— Звичайно, — самовпевнено, ледь не зверхньо, відповів Моландер.

— І всі суворо дотримуються телефонного режиму? — перепитав Стіллер.

Фредрік Моландер проігнорував запитання.

— Розмови з поліцією чи адвокатом дозволено в позарежимний час, — сказав він натомість. — І їх не прослуховують.

— Хіба в’язні не можуть випросити собі додатковий час для телефонних