Хроніка пригод Ґеня Муркоцького. Книга 2 - Оксана Іванівна Думанська

Збишек вчув запах смаленого. Бути охоронцем при шаленій кобіті — це одне, а вимагати діяманти від іншої...

Една вловила в його погляді нерішучість.

— Ковбою, ти нервуєшся? Твоя роля мінімальна: привезти мене до будинку Кіртенів і чекати в авті.

— А що — сховок у будинку? І поліція його не знайшла?! — сумнівався атлет.

— Який же ти перестрашений! — знущально промовила Една. — Діяманти в подвійному дні сільнички, а сільничка стоїть на видному місці. Хто в неї зазиратиме?

— А якщо сільничку підмінили — ту, з діямантами, сховали? Це ж не вчора Саліван там полишив здобич!

— Не вчора, — погодилася Една, — але тій дурній курці було наказано віддати сільничку Салівановій матері, за що їй належатиме винагорода: чотири тисячі долярів.

— А скільки коштують діяманти?

— Мільйон...

Збишек не втаїв подивованого «ох!»

Една годину ворожила наодинці із дзеркальцем, після чого перетворилася в печальну стареньку жінку, що ледве бачить світ через окуляри для слабкозорих. Вона дріботіла до авта при статечному Циганєвичу, як усохла від хвороб мати із здорованем-сином.

 аґда, невірна жона адвоката Альбертшулле, не полишала надії овдовіти доволі привабливою кобітою, аби встигнути зазнати й іншого щастя, аніж просто пишатися мужем. Вона вишукувала способу довести його до такого серцевого нападу, після якого не стають на ноги, а відбувають в інший світ уперед ногами. Одного разу, ліниво переходячи Ринком, вона почула доволі гучний шепіт якоїсь цьоці-дрипці, що оповідала такій же приятельці про наглу смерть панотця з-під Бродів. Тому щоночі ввижалася біла постать, що зазирала у вікна зі саду, і ніякі щільні фіранки не рятували. Панотець зривався з ліжка, вклякав перед образами, щоб не дивитися у бік тої білої почвари, але вона не зникала до самих півнів.

— А на кого вона була схожа — на жінку чи на чоловіка? — питалася приятелька у цьоці-дрипці.

— Ні на кого — вона не мала лиця!

— Мати Божа!

Маґда прошелестіла шовками мимо тих двох убогих і погордливо глипнула на них, проте потай вдалася до розмислів: якби її вчений адвокат, що ходить до церкви, хоч і прихильно ставиться до мавп'ячої теорії зародку людського життя, побачив глупої ночі щось подібне...

Але потрібно було відшукати когось не з лякливих, хто б уособив такий пострах. Напитувати серед дешевих злодюжок не випадало, тому Маґда почала вишукувати серед газетних оповісток того, хто б погодився на легкий заробок. Серед пошукачів міського добробуту знайшла двох. Перший писав про себе так:

Всесторонньо образований (зредукований урядник), кажуть, пристійний, ожениться з панною або з бездітною вдовою по літ 35, котра допоможе йому в екзистенції.

— Так до тебе, офермо, і збіжаться панни та вдови! От потішив принадами — «всесторонньо образований»! А не маєш з того ніц! — збиткувалася вголос пані адвокатова.

Другий вихваляв також свою високу освіту перед осамотілим жіноцтвом, але не просив допомоги в екзистенції, лиш помешкання.

Щоб не помилитися, кого з них обрати, Маґда пішла до знаменитої окультистки, яка приймала у Краківськім готелі і обіцяла практичних життєвих вказівок, духового гарту і тол кування будучності на підставі графології. І там усе вирішилося в інакший спосіб.

Пані, схожа на чорного крука, сиділа в просто умебльованому покої за круглим столиком, накритим вишневим обрусом у золоті та срібні кола. Її начорно помальоване волосся було згромаджене на маківці трьома закрученими бубликами; намальовані брови сягали скронь, а карі коров'ячі очі ніби кололи сторчкуватими віями. До цього додайте гачкуватий ніс — і перед вами постане казкова відьма. Темна шовкова сукня і темна мереживна хустка на плечах додавали такої зловісності, що Маґда зупинилася на порозі.

— Пґошу, до ваших посвуг, — поважно промовила окультистка.

Маґді довелося написати на папері перше-ліпше, що випливло у пам'яті чи з далекого дитинства, чи з ранньої юности.