Хроніка пригод Ґеня Муркоцького. Книга 2 - Оксана Іванівна Думанська

 рась Маґдебурко тихо одружився із Мартою Гуляйґродською: звінчалися в церкві святого Андрія і замешкали при вулиці Зеленій. Юрасеве побутування геть змінилося. Тепер він ранками не дізнавався новин від своєї мами, а пив каву з молоденькою дружинонькою і милувався самим фактом її присутности: легким шелестом домашньої сукні, вологою щічкою після умивання в лазничці, хитруватим поглядом, коли вона висмикує з його рук пошту зі словами «спочатку я, а вже потім твоє нишпорство!»

Марта часом замість кави готувала гарячу чоколяду, посипаючи зверху дрібкою кориці, і Юрась слухняно споживав тягучий напій, хоч при цьому не відчував звичного збадьорення: кава то є кава. Тепер він і обідав переважно вдома — як не зупкою з грибами, так звичайним росолом з домашньої курки, але не це було важливе. Юрасеві подобалося спостерігати (він же нишпорка!), як упродовж дня його мила молодичка перевдягається або змінює зачіску, міняє місцями вазонки з квітами чи вішає нові фіранки. І від цього його огортав спокій — життя вдалося!

Рідлєр жартував: рік впорядкованого побуту обуржуазить Маґдебурка настільки, що він здасть усі справи Юлькові та Феліксу, а сам писатиме пригодницькі оповідки під псевдо Ґеорґ Дойл, чим прославиться на весь світ.

— Тоді мене засудять за плаґіат! — опирався Юрась. — А я волію бути з цього боку ґрат!

— Тебе, хронічно чесну особу, виправдають! — не стихали кпини від Рідлєра. — Ти ж бачиш, як все обернулося для берлінського лікаря, що вже два роки мешкає з дружиною на малім острівці Ґаляпагського архіпелагу?! Тепер має всесвітню славу Робінзона — і ніхто не сміє нічого сказати, що він навіть імення позичив з книжки. Називається Робінзон Доннерветтер.[28] Раз на рік дозволяє одному репортерові приїхати і побачити життєвий триб, беручи за це грубі гроші. Усі часописи звихнулися на його порадах живитися лиш овочами та яриною і в очі не видіти ні хліба, ні м'яса!

— А пригадаймо іншого лікаря — дантиста, що пропонував психологам розпізнавати жіночу натуру... за зубами! Та ж його ледве не повісили!

— За що? — спитав змужнілий Юлько, якого вже називали повно — Юліяном.

— За наукове стеження! Він стільки разів зазирав до рота жінкам, що прийшов до цікавих вислідів: жінки з довгими передніми зубами — прикрі в житті, дрібнозубі — повні ненависти; щирі жінки розхиляють вуста і показують усі зуби, а нещирі сміються, не показуючи зубів. А яка показує зуби, та не сміється — та духово нерозвинена, довгозуба — не має волі. Та, що ховає нижні зуби, — має правильні судження про навколишнє і є справедливою. Так суддя, що розглядав жіночі скарги на лікаря, мало не збожеволів, бо майже всі прикмети відповідали його дружині, — усміхнувся Юрась, показуючи тонке біле шкливо зубів, яке згаданий лікар приписував лишень артистичним натурам.

— Так у чому ж його звинуватили? — не розумів Юлько, тобто Юліян.

— У тому, щоб не переступав межі, де починається висока психольогія, а добре пльомбував зуби! От якщо я почну щось там писати, мені теж скажуть: можливо, нишпорка з нього й добрий, але писака ніякий.

Ці милі перемовляння перервала відвідувачка — кобіта з великими і довгими зубами, через які і не стулювалися вуста (таку будову щелепи дантист пояснив би злочинними намірами). Вона тримала в руках оповістку від адресового бюро маґістрату про розшукування родичів Василя (Martinka) Мартинка (Мартинюка чи Мартиняка), який родився 10 вересня 18... року у Львові, еміґрував до Америки і там, померши, залишив маєток...

— А ви, прошу пані, яким боком до того дотичні? — поцікавився Рідлєр.

Кобіта пустила фальшиву сльозу, а голос був твердим, як сухар у заплечнику мандрівця.

— То наречений моєї мамці, хай з Богом спочиває!

— Ви стверджуєте, що той покійний пан і ваша покійна мамця народили вас поза шлюбом?

— Так... І я спокутую їхній гріх... Бідую...

Пухке біле тіло випирало із сукні, грубі пальці не виглядали спрацьованими, а фризура викличної барви не полишала сумнівів, що кобіта, бідуючи, гуртує міських повій під своєю владною рукою.

— Маєте докази? — спитав Рідлєр із сумнівом у голосі.

Юрась спостерігав за розмовою, гортаючи нотатника, і вдавав не зацікавленого сим випадком.

— Докази можна знайти, — зашаруділа грошима в торебці кобіта.

— На що ви натякаєте? — втрутився Маґдебурко. — Що докази можливо сфальшувати?

— Я чесна перед Богом і людьми! Записана у метричній книзі Михайлиною Мартинюковою! — аж клацнула зубищами клієнтка. — Уроджена в Убинях!

— А звідки походить покійний багач? — поцікавився Рідлєр.

— З Кам'янки-Струмилової.

— Навіщо вам витрачати гроші? Ви самі можете поїхати в село і знайти свідків, а ті підтвердять у суді...

— Пане, та чи ви не розумієте? Ті дурні дзяди заплітатимуть, як небіжчиця ногами, щоб зробити мені публіку![29] А як ви прийдете, вам дадуть метричну