Дзеркало судді - Гілберт Кійт Честертон
— Випадок унікальний, — сказав він, хитаючи головою. — Ці сільські будиночки, як лялькові, усе наскрізь видно з усіх боків; там нікого не заховаєш, навіть якщо захочеш. Та ніхто й не хотів, я упевнений. Ми з Делмоном учора там розслідували справу. Це зазвичай тихі старі жінки — такі й мухи не скривдять. Майже всі чоловіки зараз у полі, залишився тільки м’ясник, та бачили, як Артур від нього вийшов. А на березі ріки дорогою сюди нічого не могло статися, я сидів там з вудкою весь день.
Тут він глянув на Сміта, і в його примружених очах, до цього немовби сонних, промайнуло лукавство.
— Адже ви з Делмоном можете підтвердити, — додав він, — що бачили мене там і коли йшли туди, і коли поверталися?
— Так, — коротко відповів Сміт, якого, мабуть, нетерпець брав продовжити перервану бесіду.
— Єдине, що спадає мені на думку… — неквапливо продовжив було доктор, але тут його також перервали. Через зелений лужок, поміж веселими квітковими клумбами, крокував чоловік, водночас міцний і легкий у рухах, — це був Джон Делмон; у руках він тримав папірець. Акуратно одягнений, зі смаглявим і квадратним, як у Наполеона, обличчям та з дуже сумними очима, такими сумними, що здавалися майже мертвими, він був ще доволі молодий, лиш тільки чорне волосся передчасно посивіло на скронях.
— Отримав телеграму з поліції, — сказав він. — Учора я телеграфував туди ввечері, вони повідомляють, що негайно пришлють людину. Не підкажете, докторе Еботе, кого ще слід було б повідомити? Можливо, родичів або ще когось?
— Так, звичайно, у нього є племінник, Вернон Водрі, — відповів старий. — Ходімо, я дам вам адресу і ще дещо розповім про нього.
Доктор Ебот і Делмон попрямували до будинку, і коли вони відійшли доволі далеко, отець Бравн, ніби їх і не переривали, заохотив співрозмовника:
— Отже?
— А ви холоднокровні, — зауважив секретар. — Це, мабуть, через те, що ви звикли вислуховувати сповіді. Ось і я також начебто збираюся сповідатися. Звичайно, коли такий слон підповзає до вас ззаду тихо, як змія, то настрій сповідатися пропадає. Та почавши — слід продовжувати, хоч, по суті, ця сповідь і не є моя. — Він зупинився на мить, суплячись і смикаючи вуса, а потім без жодного вступу заявив:
— Здається, сер Артур просто втік. І, гадаю, мені відомо — чому…
Запанувала мовчанка, а потім він знову вигукнув:
— Зрозумійте мене, я потрапив у мерзотне становище: багато хто скаже, що мій вчинок ниций. Я опинився в ролі донощика і плюгавця, хоча, як на мене, лише виконую свій обов’язок.
— А ви будьте суддею, — вагомо відповів отець Бравн. — Отож, у чому ваш обов’язок?
— Непривабливість моєї ролі в тому, що я вимушений наговорити на свого суперника, причому суперника щасливого, — гірко промовив молодий чоловік. — Однак у мене немає виходу. Ви запитали про причини зникнення Водрі. Я достеменно переконаний, що ця причина — в Делмоні.
— Чи не хочете ви сказати, — запитав священик холоднокровно, — що сера Артура вбив Делмон?
— Та ні! — несподівано гаряче вигукнув Сміт. — Ні і ще раз ні! В жодному разі! Хай що б він не вчинив, та все ж він не вбивця. Кращого алібі, як у нього, годі придумати: його свідок — людина, яка його ненавидить. Чи мені присягатися в любові до Делмона, та я мушу заявити на будь-якому суді, що вчора він просто не міг нічого зробити із старим. Ми були з ним разом весь день; у селі він купив сигарети, тут їх курив та читав у бібліотеці — і більше нічого. Гадаю, він таки злочинець, але Водрі він не вбивав. Я навіть більше скажу: саме тому, що Делмон злочинець, він не вбивав Водрі.
— Так, — терпляче сказав священик, — і що ж це означає?
— Бачте, — відповідав секретар, — його злочин зовсім інший. А для успіху необхідно, щоб Водрі був живий.
— Розумію… — задумливо мовив отець Бравн.
— Сибілу Грей я знаю добре, і її характер відіграє в цій історії важливу роль. Це натура ніжна — і благородна, і чутлива. Вона належить до тих неймовірно сумлінних людей, у яких не виробляється захисної звички або рятівного здорового глузду. Вона майже до безумства чутлива й водночас геть позбавлена егоїзму. Життя у неї склалося незвично: вона залишилася буквально без копійки, як підкидьок, сер Артур узяв її до себе і ревно про неї піклувався, що дивувало багатьох, тому що це, щиро кажучи, на нього не подібне. Однак напередодні її сімнадцятиліття все з’ясувалося, і вона була приголомшена: опікун зробив їй пропозицію. Далі діється найнезвичайніше в цій історії. Сибілі стало звідкись відомо (гадаю — від старого Ебота), що сер Артур в роки своєї бурхливої молодости скоїв злочин або принаймні дуже непристойний вчинок, через який у нього були великі неприємності. Що там було — не знаю. Але для дівчини в ніжному, чутливому віці це перетворилося на жахіття: благодійник в її очах перетворився на чудовисько, в будь-якому разі, до тої міри, що не могло бути й мови про близькі стосунки, зокрема такі, як шлюб. Те, як вона відповіла, до неймовірности їй притаманне. З безпорадним страхом — і героїчною безстрашністю — вона сама, тремтливими губами, сказала всю правду. Сибіла визнала, що її відраза до нього, можливо, хвороблива; вона зізналася в цьому немовби в прихованому безумстві. Та, на її здивування і полегшення, він сприйняв відмову спокійно та гречно і більше, мабуть, до цієї теми не повертався. А наступні події ще більше переконали її у великодушності старого опікуна.
У її самотнє життя увійшов ще один, такий же самотній чоловік. Він час від часу оселявся відлюдником на острові вище по річці і, можливо, привернув її увагу цією таємничістю, хоч, звісно, він і без того доволі привабливий: чоловік вихований та дотепний, однак дуже
