Дзеркало судді - Гілберт Кійт Честертон

Що стосується решти, — продовжував він з ще більшим запалом, — я з перших її слів зрозумів, що вона обійшлася не зовсім чесно з бідною італійкою, незважаючи на всю свою витонченість і холодну великодушність. Про це я теж здогадався, коли дізнався, що ви ставите «Школу лихослів’я».

— Не поспішайте так! — розгублено сказав Джервіс. — Хіба має значення, яку ставлять п’єсу?

— Так, має, — відповів отець Бравн. — Вона сказала, що віддала італійці роль прекрасної героїні, а сама задовольнилася роллю літньої матрони. Усе це було б правильно у будь-якій п’єсі, але не в цій. Її слова могли означати одне: італійці вона дала роль Марії. Хіба ж це роль? А скромна і непомітна матрона — це ж леді Тизл! Лише її і захоче грати кожна акторка. Якщо італійка справді «зірка» і їй обіцяли першокласну роль, у неї були всі підстави казитися. Взагалі італійці надаремно не казяться. Римляни — люди логічні й не божеволіють без причини. Ця деталь ясно продемонструвала мені хвалену великодушність місіс Мандевіль. І ще одне. Вас розсмішило, коли я сказав, що похмурий вигляд місіс Сендс дає мені матеріял для характеристики, однак не для характеристики самої місіс Сендс. Так воно і є. Якщо ви хочете пізнати жінку, не придивляйтеся до неї — вона може виявитися занадто розумною для вас. Не придивляйтеся до чоловіків, що оточують її, — вони можуть бачити її по-своєму. Придивіться до жінки, яка завжди поряд з нею, найкраще — до її підлеглої. У цьому дзеркалі ви й побачите її справжнє обличчя. А особа, що знайшла своє відображення в місіс Сендс, була відразлива. Що ж іще я побачив? Усі казали мені, що бідний Мандевіль — нікчема. Однак це завжди означало, що він не вартий своєї дружини, і я впевнений, такий поголос посередньо йшов від неї. Однак і він — не на її користь. Судячи з того, що розповідали ваші актори, вона кожному розповідала про свою інтелектуальну самотність. Ви самі сказали, що вона ніколи не скаржиться, і зразу ж навели її слова про те, як мовчання зміцнює її душу. Ось воно! Цей стиль ні з чим не сплутаєш. Ті, хто скаржиться, — лиш звичайні, хороші, докучливі люди; я нічого проти них не маю. Але ті, хто скаржаться, що ніколи не скаржаться, — це чортзна-що! Так-так, саме чорт. Хіба ці хвастощі у своїй стійкості не становлять саму суть байронівського культу сатани? Усе це я чув. Проте я ніколи не чув, щоб вона поскаржилася на щось конкретне. Ніхто ніколи не казав, що її чоловік п’є, або б’є її, або не дає їй грошей, або ж невірний їй, якщо не брати до уваги чуток про таємничу відвідувачку. Натомість саме вона мелодраматично гризла його монологами в його власному кабінеті. І ось коли побачиш факти, а не ту атмосферу мучеництва, яку вона сама навколо себе створила, тоді все виглядає зовсім інакше. Аби їй догодити, Мандевіль припинив ставити пантоміми, що приносили йому дохід. Щоб їй догодити, він почав витрачати гроші на класику. Вона розпоряджалася на сцені, як хотіла. Вона зажадала п’єсу Шеридана — її поставили. Їй захотілося зіграти леді Тизл — їй дали цю роль. Їй прийшло в голову влаштувати в ту саму годину репетицію без костюмів — і репетицію влаштували. Зверніть увагу на те, що вона цього захотіла.

— Але до чого ви ведете, який сенс цього вашого монологу? — запитав актор, здивований, що його небагатослівний друг говорить так довго. — Ми заглибилися в психологію і забули про вбивство. Вона втекла з Найтом; вона обдурила Рендола; вона обдурила, припустимо, і мене. Однак вона не могла вбити свого чоловіка. Все сходиться на тому, що вона була на сцені. Можливо, вона — погана людина, але ж не відьма.

— Ну, в мене залишається все менше сумнівів, — посміхнувся отець Бравн. — Але тут і не треба дару прозорливости. Тепер я знаю, що вона зробила. Все дуже просто.

— Звідки ж ви можете знати? — запитав Джервіс, здивовано дивлячись на нього.

— Тому що репетирували «Школу лихослів’я», — відповів отець Бравн, — і саме четвертий акт. Я дозволю собі ще раз вам нагадати, що вона розставляла декорації і меблі на сцені, як їй подобалося. І ще я нагадаю вам, що сцена вашого театру спеціально пристосована для постановки пантомім — тут мають бути люки і запасні виходи. Ви стверджуєте, і свідки можуть підтвердити, що всі актори були на сцені. Та я нагадаю вам, що в цій сценці одна з дійових осіб перебуває на сцені, але ніхто її не бачить. Одна людина формально на сцені, але фактично може піти. Пам’ятаєте той момент, коли леді Тизл ховається за екран? Ось воно, алібі місіс Мандевіль.

Запанувала мовчанка… Потім актор сказав:

— Ви припускаєте, що вона через люк спустилася в його кабінет?

— Якось же вона туди потрапила, найімовірніше — саме так. Це ще більшою мірою ймовірно, тому що вона навмисно влаштувала репетицію без костюмів. Нелегко прослизнути в люк у криноліні вісімнадцятого століття. Є й інші складнощі, але все можна пояснити.

— А я одного не можу пояснити! — сказав Джервіс і мало не зі стогоном опустив голову на руки. — Просто не можу повірити, що ця світла, спокійна жінка могла такою мірою втратити, як то кажуть, владу над своєю плоттю, не кажучи вже про душу. Чи були в неї вагомі причини? Вона дуже сильно любила Найта?

— Сподіваюся, — відповів Бравн. — Це було б для неї єдиним виправданням. Та, на жаль, я в цьому сильно сумніваюся. Вона хотіла позбутися чоловіка — відсталого провінційного ділка, до того ж не дуже успішного. Вона мріяла стати блискучою дружиною блискучого актора. Та скандалу вона боялася і не бажала брати участь у життєвій школі лихослів’я. На втечу вона зважилася б тільки в крайньому разі. Її опанувала не людська пристрасть, а якесь диявольське поклоніння перед умовностями. Вона постійно зводила чоловіка, вимагала, щоб він розвівся з нею і взагалі пропав з її життя. Він відмовився — і вона звела з ним рахунки. І ще одну річ я хочу вам нагадати. Кажуть, що у цих надлюдей особливо високе мистецтво, філософський театр і таке інше. Та