«Потрапивши в умови, не передбачені інструкцією, кожен підлеглий повинен одразу ж звернутися до свого безпосереднього начальника», — згадав Ганс основну інструкцію і огледівся. Але як ти в чужій країні, де повно люду, де пече немилосердне сонце, побачиш того начальника? Тож він опустив голову і звернувся до свого відданого друга:
— Пуцісе, а як би ти повівся на моєму місці?
Собака раптом зиркнув на адресу, написану на візитній карточці, понюхав її, лизнув і, зістрибнувши з воза, цапнув Берту в литку. Сталося диво! Після такого товариськего заохочення бідолашна дівчина, підхопивши спідницю, на цілу годину раніше від свого шефа опинилася у двоповерховому будиночку, на якому красувалася вивіска:
ПРИВАТНИЙ ДЕТЕКТИВ
Йоніс Сільке.
Коли Ганс зайшов на перший поверх, Пуціс облизувався, а Берта вже зварила його улюблену каву з підсмаженого ячменю й дрібки солі.
Звичайній людині зовсім неважко знайти цей будиночок і без допомоги собаки, бо на першому поверсі і вдень і вночі стукотить друкарська машинка, на якій Берта одним пальцем передруковує дуже таємні папери, а на другому поверсі її шеф навчає Пуціса. Коли через вікна долине гавкіт собаки людським голосом, усі мешканці вулички знають, що вже сніданок, обід або вечеря…
Але і в такій складній ситуації Йоніс Сільке зумів дати телеграму-блискавку.
«На боці повстанців і Юле Цесорюте, підвладна його величності кайзера. Повідомте, що з нею робити: найняти, ліквідувати чи етапом пригнати додому? Г. Г.».
ВтечаКрапас виспався у камері, наче в тіні розлогого дуба потягнувся і, не маючи чого робити, виламав ще кілька грат, зігнув із них кілька зручних вішалок для кашкета, штанів і черевиків. Потім підпер щоку долонею й приготувався був знову подрімати, але крізь вибиту шибку долинув добре знайомий шурхіт крил, а через якийсь часголос улюбленої Крапасової Гави:
— Куди ти заподівся, сухопутний кроте?!
Накас кілька разів сплеснув у долоні, свиснув і за мить крізь уламки грат угледів голову ворони.
— Оце так нора! — каркнув птах. — А сморід — мов на лондонському звалищі. Тут не тільки людина, а й ворона нічого не може почути.
— Цілую твої ніжки. Гаво! — зрадів заарештований капітан. — Що доброго принесла?
— Ти можеш просити і гармату, але я однак її не піднесу, — каркнула ворона.
— Гаво, мила!..
— Тобі треба було приручити гуску, — ворона розгнівалася, змахнула крилами й полетіла геть.
Чекаючи десанту брата, Крапас почав гратися шматками виламаних грат і ненароком стукнув ними в стіну. І як він здивувався, коли з іншого боку стіни почув відлуння свого стукоту. Досконало знаючи азбуку морзе, він знову навмання вистукав:
Крапас Накас, син Напаліса.
А з іншого боку йому відповіли:
— Чінга Чанга, син Батумби.
Накас повторив сигнали й приклав вухо до стіни. Не було ніякого сумніву: за стіною сидів керівник повстанців.
— Як ти попався? — вистукав Накас.
— Дуже просто, — відповів полонений, — знявся вітер і поніс мою бочку просто до рук ворогів.
— Що гадаєш робити?
—Рятуй. Коли вони мене впізнають — кінець усьому.
Крапас пошкодував, що не дав ніякої відповіді своїм братам і не попередив їх, що тут, у в’язниці, сидить керівник повстання, тому, поплювавши на долоні і повипрямлявши всі вішалки, почав ними виколупувати розчин вапна, що скріплював цеглини. А оскільки при будівництві в’язниці цемент розкрадений, то й розчин вийшов рідкий і неміцний. Отож Крапас без будь-яких труднощів за півдня зробив дірку, через яку вистромив голову в сусідню камеру.
— Тікаймо! — зрадів Чінга Чанга.
— Не поспішай, ще не настав час. Ми повинні не тільки втекти, а й так їх налякати, щоб вони більше нікого не посміли ловити. А поки що візьми в мене кілька гострих прутів, присунь до дірки ліжко й терпляче чекай.
А тим часом вулицями Бімбамбули до губернаторського палацу, де сидів у в’язниці Крапас, поспішала дивна допомога: Рапас їхав верхи на старому левові, позиченому на кілька днів у цирку. Звідкілясь з’явилася ворона й сіла на плече колишнього артиста, в якого з рота й носа, мов з паровоза, шугав вогонь і дим. Тубільці, забачивши таку дивну процесію, мерщій тікали, а колоністи плескали в долоні, гадаючи, що в їхнє місто приїхав мандрівний цирк. Але прибулі ні на кого не звертали уваги й ні з ким не розмовляли. Вони йшли майже безлюдними вулицями, доки не дісталися до губернаторського саду, огородженого високим парканом.
— Стій! Назад! — схрестила багнети сторожа.
Накас перестав пускати дим і чемно сказав:
Мене запросив містер Літлтон.
— Сьогодні неприймальний день, — бундючилися вартові. — Ще слово — ми вас заарештуємо!
— Чудово! Тоді все одно впустите нас! — зрадів Рапас і витяг з рукава дві довгі отруйні гадюки, які вигнулися старовинними пістолетами й почали тицяти майже прямо в очі сторожі своїми роздвоєними язиками. Солдати, вшановані таким чином, наче крізь землю запалися, а начальник охорони мерщій побіг до міністра внутрішніх справ. Високий урядовець викликав до себе головного наглядача в’язниці й почав кричати:
— Навіщо ти випустив капітана «Дельфіна»?!
— Пане міністр, я його не випускав. Він іще сидить || мабуть, збожеволів, бо розмовляє з вороною.
— Йди і зараз же мені перевір!
Наглядач повернувся дуже задоволений.
— Пане міністр,
