— Не треба! — вичавив із себе Ансельм, марно намагаючись підвестися. — Помру!
Новий напад сміху перекинув його на траву.
— А чим вони в Содомі займалися? — почав був П’єр, але мені довелося зупинити його законну цікавість, щоб не погубити достойного брата Ансельма остаточно. Відсміявшись, той, нарешті, знову набув вертикального положення й довго витирав сльози.
— Отже, про Його Преосвященство, — продовжив я. — На жаль, його… кгм… любов до ближнього справді добре відома. Більш того, відомо й інше…
— Що він таємний катар, — уже без будь-якого сміху зауважив Ансельм.
П’єр широко роззявив рота, потім насупив брови й присунув ближче свою «ґирлиґу», яка перед тим мирно лежала осторонь. Я похитав головою:
— Скажемо обережніше — він не надто дбає про боротьбу із цією богопротивною єрессю. Але церковна субординація вимагає, щоб ми відрекомендувалися монсеньйорові Рене. Крім того, у нас в Тулузі є й інші справи. Треба отримати гроші в ломбардця й з’ясувати, де зараз заарештовані. Вони давно вже мають бути тут.
— Задля цього нема чого ходити до архієпископа, — заперечив Ансельм. — Гроші отримати треба, а решту я можу дізнатися сам.
— Точно, — підтримав його П’єр. — Я теж сходити… сходжу на ринок і порозпитувати…
— У торговця худобою, — кивнув італієць.
Брат Петро знову зніяковів і взявся зосереджено пригладжувати свою відрослу за останні тижні рудувату чуприну.
— Отже, йдемо до архієпископа, — підсумував я. — Отець Сугерій просить його в листі ознайомити нас із обстановкою в графстві.
Округ Пам’є донедавна вважався спокійним, там навіть катари ніяк себе не виявили.
— То чого до архієпископа йти? — здивувався щиросердний П’єр. — Треба в цих катарів і запитати!
Я поглянув на брата Петра, після чого той зашарівся, потім почав бліднути. Уже збираючись висловитися, я раптом піймав себе на думці, що нормандець у чомусь має рацію.
— Я б не відмовився, брате Петре. Але навряд чи їхні вожді захочуть зі мною зустрітися.
Нормандець при цих словах полегшено зітхнув, і його фізіономія поступово набула природного кольору.
— Ну, а ми їх попросити! — бадьоро заявив він і погладив свою «ґирлиґу».
…Цей невибагливий виріб уже послужив нам непогано. Дорогою від Везеле до Лa Шаріте до воза, на якому ми їхали, підійшли четверо похмурих з вигляду голодранців, котрі вичікували свого часу в дорожній канаві. Хазяїн воза вже збирався втікати в ліс, рятуючи своє тлінне тіло, але брат Петро дістав «ґирлиґу» і кілька разів покрутив нею над головою. Цього вистачило — здійнявся вітер, який миттю здув непроханих гостей з дороги…
— Отче Гільйоме, ви справді хочете поговорити з керівництвом катарів? — стиха поцікавився Ансельм. Запитував він настільки серйозним тоном, що я мимохіть затримався з відповіддю, намагаючись правильно дібрати слова.
— Напевне, так. Я переконаний, що катари — не розбійники й не вбивці. Вони не схочуть, щоб в окрузі Пам’є й у всій Окситанії запалали вогнища. Але навряд чи вони виявлять бажання говорити з посланцем кардинала Орсіні…
II
Архієпископський палац розмістився на головній площі Тулузи, яка буквально кипіла різноманітною публікою. Монсеньйор Рене ще не приймав, і двері його оселі виявилися замкненими. Досить швидко я з’ясував, що охочих потрапити туди чимало, й мені доведеться чекати своєї черги до вечора, якщо не до завтрашнього ранку. Звісно, зі мною був пергаментний сувій, який відчиняв будь-які двері, але я не поспішав показувати документ, вручений Його Високопреосвященством. Щоб брати Петро й Ансельм не нудилися, я відіслав їх прогулятися, порадивши зайти до знаменитого собору Святого Константа, відомого своїми чудовими мармуровими статуями. П’єр охоче погодився, але рушив чомусь у бік ринку.
Куди пішов брат Ансельм, я так і не зумів помітити — хлопець миттю розчинився в галасливій юрбі.
Час плинув повільно. Я тримався ближче до входу в палац, прислухаючись до співучої окситанської мови. Іноді так можна дізнатися чимало цікавого, але цього разу мені не пощастило. Ті, хто очікував прийому в монсеньйора Рене, перемовлялися про різні дрібні оборудки, а також про те, скільки доведеться заплатити секретареві за зустріч із Його Преосвященством. Як я зрозумів, останнім часом ціни зросли. Слухати таке неприємно, але щодо цього секретар архієпископа чинить цілком у дусі традиції, й добре якщо бере лише за прийом, а не за щось суттєвіше. Словом, я почав нудитися й жалкувати, що відіслав хлопців. Саме час перевірити, як вони засвоїли черговий розділ «Світильника»…
Несподівано натовп зашумів. Удалині почувся різкий звук мисливського рогу. Застукотіли копита, люди розступалися врізнобіч, звільняючи прохід. Над юрбою промайнуло пір’я — кілька вершників клуса мчали до палацових сходів. Мене відтіснили вбік, я зміг помітити лише кольорові шапки й засмаглі бородаті обличчя.
Натовпом прошелестіло здивоване зітхання, відтак посипалися гучні фрази «ланг д’ок». Уже за хвилину я зрозумів, що вершники в шапках — ловчі графа Тулузького, які привезли від Його Світлості подарунок Його Преосвященству. Ще за хвилину я дізнався й про причину загальної цікавості. Подарунок виявився незвичайним — здоровенний вовк, якого мисливці піймали живцем і тепер тягли на ланцюгах перед світлі очі монсеньйора Рене. В останні тижні, попри те, що стояло літо, околишні вовки неабияк знахабніли, й мисливський успіх графа викликав загальний ентузіазм.
Оскільки інших розваг не передбачалося, я, зваблений гріховною цікавістю, взявся просуватися ближче, щоб поглянути на трофей. У нашій Оверні повно сірих розбійників, і мій батько не раз брав мене на полювання.
Одну вовчу шкіру — величезну, незвичайного чорного кольору — я прихопив із собою до Палестини, а потім подарував атабеку Імадеддіну, чим викликав у нього справжній захват. Атабек — затятий мисливець, але чорні вовки водяться лише в Оверні.
