— Андре де Ту! Я прийшов убити тебе, тому що твої друзі порушили угоду, яку ми підписали. Ти клявся своїм життям…
Відповідати нічого — атабек каже правду.
Але чому він переляканий?
— Я прийшов убити тебе, лицарю, але знайшов стариганя в білій хламиді. Які демони побували тут?
Я починаю розуміти — на мені замість обладунку біла риза бенедиктинця.
— Це час, — слова нарешті приходять на язик. — Час нікого не жаліє. Він безжальніший, аніж ти, атабеку.
Сміх — юне обличчя Імадеддіна зовсім близько, він зістрибує з коня й відкидає вбік криву шаблю.
— Отже, ти ще раз обдурив мене, лицарю! Ти навіть не дав мені помститися — яка користь — рубати безпорадного ченця? Колись ми клялися один одному, забудемо ворожнечу й заради своєї клятви я пришлю до тебе Білого Лицаря…
Атабекове обличчя раптом зникає, натомість я бачу інше — таке ж юне, незнайоме, але чомусь воно нагадує про щось давнє, забуте, здавалося, назавжди. Я вдивляюся — але навколо немає нічого, крім сірого піску й темних обрисів, що зникають на обрії…
АВЕНТЮРА ДРУГА
ПРО ТЕ, КОГО МОЖНА ЗУСТРІТИ ДОРОГОЮ З ТУЛУЗИ ДО ПАМ’Є
І
Я послав брата Петра на ринок по харчі — й одразу ж збагнув, що припустився помилки. Звісно, на зелені та рибі він знається, але ще при в’їзді в Тулузу ми вирішили купити глечик гарного вина, щоб, як скромно висловлюються в Сен-Дені, прочистити горло від дорожньої куряви. Щодо П’єрової запопадливості я не мав сумнівів, так само як і щодо того, що на тулузькому ринку можна купити вино найкращих виноградників Окситанії. Та звідки ж нормандцеві знати, яке вино гарне, а яке — ні? Уявляю, що вони там п’ють біля Руана! Тутешнім торговцям тільки-но дай відчути слабину — миттю обдурять, хай ти хоч сам архієпископ.
Ми із братом Ансельмом розмістилися неподалік від ринку, де місцеві селяни вивантажували підводи й, присівши на якісь мармурові уламки, що вже встигли врости в землю, з нетерпінням очікували П’єра. Певна річ, можна було завітати до найближчого шинку, але відлякували бруд і запах цибулі, що переслідували нас від самісінької Луари. Без цибулі в Окситанії не готують, по-моєму, навіть знаменитого медового напою. Іноді до запаху цибулі додається аромат часнику — і тоді повітря Окситанії стає воістину цілющим.
— Ет! — нарешті не витримав я. — Треба було самому йти!
— Даруйте, отче Гільйоме, — відгукнувся Ансельм найбезневиннішим голосом. — Брат Петро чудово знається на цибулі…
Я мало не вдавився, оскільки на цибулю вже дивитися не міг, а вдихати її аромат — тим паче.
— Якщо він принесе цибулю, брате Ансельме, і якщо вино виявиться паскудним, я накладу на вас покуту — сім цибулин на день упереміш із читанням «Світильника».
— А мені ж бо за що? — безневинно кліпнув хлопець, і я подумки збільшив число цибулин до дюжини.
П’єр з’явився вчасно, тому що я вже збирався почати екзекуцію над Ансельмом, змусивши його читати вголос черговий розділ з Гонорія Августодунського. На цю напутню книгу італієць уже не міг дивитися без дрожу. Звісно, «Світильник» у великих дозах нестерпний, але я твердо знав, що братові Ансельму слід навчитися впокорювати гординю, а братові Петру — підтягти латину. Для кожної мети книга цілком годилася.
Брат Петро задоволено посміхався, а я не без здригання чекав, що він викладе на стару ряднину, яка заміняла нам скатертину. Смажена риба, сир, хліб, здається свіжий, зелене листя салату… Цибулі, хвала Святому Бенедиктові, немає. І от, нарешті, глечик. Я зітхнув:
— Брате Петре, чи скуштували ви вино, перш ніж купити?
— Так, отче Гільйоме.
Прозвучало не надто впевнено. Я знов не зміг стримати зітхання:
— І… як вам воно?
— Лише абат з пріором, двоє, п’ють винце — і непогане, — сумно обізвався нормандець, — але інше, але поганеньке сумно смокче братія…
— Як?!
Успіхи в латині були очевидні. І раніше П’єр любив усілякі приповідки, але тепер відмочував їх не нормандською говіркою, а мовою Вергілія.
— І язику, і шлунку благо, де твоя вилита волога…
Не витримавши, я схопив глечика й обережно нюхнув. Потім скуштував. Потім ще раз скуштував…
— А мені можна, отче Гільйоме?
Ансельм, імовірно вже відчувши щось, нетерпляче підсів ближче.
— Так… — сказати було нічого. Нормандець не переставав дивувати. Та якщо латину й латинські приповідки ще можна віднести на рахунок брата Ансельма, то таке вино…
— Землячку зустрів, — П’єрове ручисько вже тяглося до риби. — Вона тут усе знає. Неї батечко…
— Її батько, — механічно виправив я, й отут до мене, нарешті, дійшло:
— І наскільки юна ця ваша землячка, брате Петре?
Нормандець відсмикнув руку й закляк, збагнувши, що бовкнув зайве:
— Вона… Дівиця… Юниця ця… З батьком… Вона вино показати… Її батько торгувати худобу…
— Паствою прудкою правила дівичка, та покірно йшли за нею цапик і теличка, — напівголосно прокоментував Ансельм. — У пастушки, мов вогонь, на лиці рум’янець… Тут назустріч їй школяр…
— О Святий Бенедикт! — заблагав я. — Ну що мені з вами робити, брати?
А що було робити? Напевно, і сам Святий Бенедикт розгубився б…
— Благословіть трапезу, отче Гільйоме, — наче нічого й не сталося запропонував Аносельм, і я, зітхнувши втретє, так і зробив.
