Я знизав плечима. Таке теж доводилося читати.
— Так, це плем’я. Або народ. Не знаю, як висловитися точніше. У цього племені дивні звичаї й дивні легенди, але вони такі самі — або майже такі самі — люди, як і всі інші.
— Самі дерґи вважали інакше, — я згадав один стародавній манускрипт, який знайшов. у скрипторії Клюні. — У суперечці зі Святим Іринеєм один дерґ стверджував, що він — демон. Ба, навіть бог. Начебто він та інші дерґи посварилися з Юпітером, і той відіслав їх на Землю…
— Сподіваюся, ви не надаєте значення поганській маячні? — голос отця Ельфрика пролунав суворо й різко. — Дерґи — звичайні люди й здебільшого — добрі християни. Їх… нас хрестив Святий Патрик, той, хто приніс світло Істини в Бретань та Ірландію.
— Нас?!
— Нас. Я — дерґ, брате Гільйоме.
Чомусь я повірив відразу. Може, причиною був голос — так не брешуть. А може, про щось таке я почав здогадуватися, щойно старий згадав дерґів.
— Зараз нас залишилося небагато, але колись — ще до галлів — дерґи жили по всій Франції. Є легенди, що вони прийшли з-за моря. Кажуть, частина нашого народу відокремилася, й тепер живе десь далеко на Сході. Різне кажуть, брате Гільйоме… Але я вирішив вам розповісти, що знаю й у чому впевнений. Може, це стане вам у пригоді.
— Дякую, брате Ельфрику, — я підвівся, але наказовий жест старого змусив знов опуститися на тверде дерев’яне ложе.
— Дерґи — звичайний народ, але поміж них справді зустрічаються небезпечні чаклуни. Дуже небезпечні. Це не жалюгідні сільські бабці, які не страшні навіть напівписьменному священикові. Може, це взагалі не чаклунство, а якесь стародавнє знання. Будьте обачні, брате Гільйоме! Це справді небезпечно. Настільки небезпечно, що іноді варто замурувати себе в келії на все життя, щоб не заподіяти зла безневинним людям…
— Ви… — я обірвав себе, але брат Ельфрик, звісно ж, зрозумів.
— Розумному — досить, брате мій… На жаль, я не можу вручити вам чарівний талісман або хоча б непробивну сорочку, щоб захистити від удару ножем у спину. Але я колись був лікарем… У вас останнім часом стали втомлюватися очі.
Я кивнув. Роки, проведені над рукописами, не минули безслідно.
— Ось, — поруч зі мною опинилася невеличка глиняна чаша. — Це настій із трав. Мені приніс їх отець Сугерій — він дуже турботливий. Промийте очі, брате Гільйоме.
— Зараз? — здивувався я. — Я вдячний вам, брате Ельфрику, але…
— Зробіть ласку старому.
Ображати затворника не хотілося, і я слухняно вмочив пальці в холодну воду, що пахла чимось гострим і незнайомим. Отець Ельфрик простяг мені чистого рушника.
— Це, звісно, не чудодійна вода із грота в Лурді, та настій мені добре допомагає. Вам відразу ж полегшає. Примружте очі й посидьте кілька хвилин.
Я послухався. Відчуття справді було приємним — ні болю, ні печіння. Мені здалося, що по всьому тілу розходиться легке, ледь помітне тепло. Раптом пальці старого торкнулися мого обличчя, потім — ще раз. Я здивувався, та відразу ж зрозумів — його рука накреслила хрест. Потім пальці торкнулися грудей.
— Зараз я прочитаю молитву, брате Гільйоме. — Це молитва Святого Патрика — вона мовою дерґів. Із цією молитвою він прийшов до нас…
Слова пролунали дивно, але я відразу вловив щось знайоме. Так, у древніх рукописах я зустрічав щось схоже — деякі фрази, що збереглися від дерґської говірки, настільки не схожої ані на латину, ані на грецьку, ані на знайомий з дитинства овернський говір…
Пальці старого накреслили ще один хрест — на моїх грудях. Рантом здалося, що крізь заплющені очі я відчуваю світло — хрест на моїх грудях світився. Ні, не хрест — дивна фігура, що нагадувала нерівне колесо. У цьому теж було щось знайоме, уже бачене…
— Розплющте очі, брате Гільйоме.
Напевно, я вже освоївся в темряві, а може, подіяв настій, та здалося, що в тісній келії посвітлішало. Отець Ельфрик сидів поруч, на його худому костистому обличчі була усмішка.
— Не буду вас більше затримувати, брате мій. Дякую, що зайшли до старого. Тепер вам треба поспати до ранку.
— Навряд чи я засну, брате Ельфрику, — заперечив я, підводячись. — До того ж невдовзі світанок…
— Поспите, — голос отця Ельфрика знову став суворим. — І малий сон корисний. Попереду у вас тяжка подорож. Я погано бачу майбутнє, але одне знаю напевно — до Сен-Дені ви вже не повернетеся колишнім.
— Шкода, що ви не пророк, брате Ельфрику, — мимоволі посміхнувся я. — Гарне пророцтво мені б не завадило.
— Шкода…
Старий відвернувся до вікна. Я обережно позадкував до дверей, але раптом знову почув його голос — такий само суворий:
— Зараз ви заснете й прокинетеся бадьорим і здоровим, брате Гільйоме. Якщо ж Господь пошле вам сон — постарайтеся його запам’ятати. Не всі сни брешуть…
Може, слова отця Ельфрика все-таки подіяли, а швидше за все, я просто добряче втомився за безсонну ніч. У будь-якому разі, заснув я миттю й одразу ж побачив сірий пісок і вершників у чорних бурнусах…
Вартовий знову мовчав, а я не міг крикнути й мовчки дивився, як вороги наближаються до табору. І от тишу розірвало знайоме: «Іллала-а-а!», блиснули клинки — й тиша у відповідь. Я один — навколо лише порожні панцири й кинуті на пісок щити. А вершники вже в таборі, породисті жеребці легко долають заслін з підвід, а я все ще не можу крикнути. Рука шукає меча, та замість нього хапає сірий холодний пісок. І от просто перед очима в землю вдаряють позолочені копита. Імадеддін ібн Хаккаб, атабек Мосульський, грає шаблею, і на його хлоп'ячому обличчі
