Легенда золотої кицьки - Ксенія Пєтухова
Ми привели черговий ясир мурзи Сулеймана і зупинилися неподалік від в’їзду до передмістя. Тепер наш мурза мав вказати нам, своїм найманцям, де знаходиться його караван-сарай, де незабаром станеться те, про що ніхто ще навіть не здогадувався. А доки ми чекали його вказівок, варто було підкріпитися і відпочити.
— Що зробиш із грошима, які отримаєш? — спитав мене Алі, невеличкий на зріст та зазвичай мовчазний татарин. Він мріяв нарешті назбирати калим і взяти у дружини одну з дочок свого двоюрідного дядька. Той був знатним чоловіком і не віддав би свою кровинку якомусь обідранцю, навіть якщо він і був далеким родичем, тому Алі ледь не з шкіри ліз, аби отримати так необхідні йому гроші.
— Ну, спершу я куплю тютюну. Певно що, дюбеку — кажуть, він тут у Кафі ледь не найкращий… — чесно мовив я, — а потім влаштуюсь на катирге — трохи знаюся на мореплавстві… Певно, у морських битвах можна здобути більше, аніж наймаючись до мурзи.
— Ти дивуєш мене, Каїде. Тебе наче зовсім не цікавлять жінки — посміхнувся Алі і дружньо плеснув мене по нозі, — у нас половина ясиру — молодиці, а ти навіть разу на них не глянув.
— То, може, Каїду до вподоби хлопчата? — підтримав мене Юсуф, колишній чабан, що зараз повернувся від бранців, яких годував сиром та кашею. — У нашого мурзи цілий гарем хлопчаків. А ви бачили його євнухів-гайлманів? Минулого року я був у його караван-сараї, одним оком глянув — краса! Усюди килими, колони із мармуру, аромати такі, що я й не знаю, де зростають такі пахучі квіти…
Я був щасливий, що Юсуф перевів розмову на іншу тему. Бо ж дивитися на заплаканих і переляканих полонянок задля того, аби не викликати підозри, мені зовсім не кортіло, а впевнювати співрозмовників у тому, що мені подобаються маленькі хлопчаки, хоч не було незвично, та все ж я ще й досі не міг думати про це без огиди.
Дівчат у ясирі і правда було багато. Серце боляче щемило, коли дивився на русяві кучері, забруднені дорожнім пилом, і дерев’яні хрестики, що 15-16-річні полонянки із жаром притискали до ще ледь окреслених грудей. Великі, вологі від сліз очі з надією дивилися на небо — туди, де мав стежити за долею нещасних дівчат сам бог… А я тим часом дивився лише у землю.
Я тріпнув головою, аби позбутись дурних думок.
До ватри повернувся Омар. Він ніс вісті від мурзи.
— Все, — віддихавшись після бігу мовив найманець-людолов, — збираймося!
І вже через п’ять хвилин нагайка у моїй руці запрацювала, зганяючи майбутніх рабів докупи. Я не мав жаліти їх, та я мав не пошкодити товар — це дозволяло мені лишатись хоч трохи більш Яном, аніж людоловом Каїдом, яким я мусив бути…
Я піднявся із землі, аж раптом прямо мені під ноги кинулося щось невеличке і золотаве. Я підскочив на рівні, а мале створіння вже зазирало своїми блакитними очима мені у душу…
— Каїде! — вигукнула тварина, оголивши ікла, що ними була всіяна криваво-червона паща. — Каїде — брехун! Каїде — убивця!
Я вдарив по чудовиську нагайкою — та маленький золотавий звір став лише більшим. Тепер він був схожий на величезну кицьку, що люто била хвостом по землі. Вона замахнулася на мене лапою — і я поблід від жаху — кожен її кіготь був гострий, як кинджал. Кожен її пазур готовий був вирвати з мене шматок плоті одним порухом.
— Я не Каїд! — одними губами вимовив я…
— Яне, прокидайся! — прошепотіла у вухо Свята.
Я відкрив очі.
Свята стривожено дивилася на мене і пальцями мацала лоба — чи не захворів я, бува?
Сонце заглядало у вікно автомобіля і вітало мене із новим днем.
Ляля чекала нас точно у домовленому місці — посеред гомінливого скверу, повного людей. Вздовж клумб, всіяних різнокольоровими квітами, метушилися метелики, бджоли та маленькі комашки, схожі на літачки. Люди також чимось були схожі на ті живі літаки — вони теж гомоніли, теж намагалися знайти кожен свою траєкторію пересування, аби не збити з ніг один одного. Матері з дітьми у візках, бабусі та дідусі, закохані пари та сім’ї у супроводі великих собак із добрими вірними очима — всі ці істоти відпочивали тут, на березі моря. Всі вони не мали клопотів, вони насолоджувалися кожним днем відпустки. Сонце пестило їхні руки, спини, голови, когось менше, когось палкіше…
Я поглянув на власні руки. Вони були геть зовсім білі, ніби сонце мене взагалі не бачило… на такому білому гарно виглядає червоне…
Від жахливих згадок я здригнувся і одразу ж погнав їх геть, кудись далеко, у ті надра свідомості, де навіть я не міг знайти те, про що думав ще хвилину тому.
Ми ночували у машині. Тепер у нас був цілий багаж туриста і навіть більше — мій тесак все ще лежав на дні рюкзака. Грошей із гаманця вусатого головоріза вистачило навіть на сьогоднішній сніданок із двох хот-догів.
Сонце сліпило очі, тому ми зі Святою купили окуляри. Тепер я був схожий на таємного агента із голлівудського фільму. Це мені досить-таки подобалось.
Я чекав Святу на лавці коло двох стареньких бабусь. Оскільки себе я відчував хіба що не Джеймсом Бондом, бабця, що сиділа поруч, здавалась мені сучасною картиною, що засвідчувала згубну історичну дійсність голодомору. Інша старенька навпаки була схожа на щасливу повнощоку дитину, покриту зморшками. Так зазвичай зображали людей на релігійних плакатах шістдесятих років.
— Шановний, не хочете долучитися до духовності, — раптом смикнув мене за плече якийсь дідок. Я не одразу помітив у нього в руках Біблію. Ну от, ще такого не вистачало.
— Чи ви вірите у життя по той бік смерті?
— Я вірю у кров, що
