Легенда золотої кицьки - Ксенія Пєтухова

Я кілька хвилин спостерігав за ним, а потім підійшов і спитав:

— Що ти робиш, працівнику?

Євнух підвів на мене маленькі поросячі очі і кивнув кудись нагору:

— З того вікна одна з дочок мурзи згубила свій браслет. Він впав і розлетівся по намистинах — тепер я мушу його зібрати.

Я підвів очі на вказане вікно — і — о диво! У ньому сором’язливо сховалось за дерев’яне плетіння маленьке охайне личко чорнявої дівчини. Тепер я бачив лише її очі, що спостерігали за мною через решітку. А ще я бачив пишні чорні завитки, та яскраві трояндові губи, що посміхались до мене крізь щілинку у решітці.

— Арслане, — почувся тихий і мелодійний голос молодої туркені, — передай молодому панові, що пити із фонтану необов’язково — у кімнатах для гостей його чекають гостинці, танцівниці-альмеї та будь-які соки, які він тільки забажає скуштувати.

Дівчина зверталася до свого євнуха, що нарешті відірвався від збирання намиста і потер спину, що затекла від незручної пози.

— Шановний гість чув, що сказала молода господарка?

— Чув, — кивнув я і посміхнувся, — передай своїй прекрасній, мов промені сонця, господарці, що її щедрість наповнить мене щастям, коли спатиму під дощем чи йтиму під палючим сонцем.

Я низько вклонився дівчині, що все ще стояла біля вікна і швидкими кроками рушив геть у службові приміщення, де мене мав чекати Вовк.

Я прокинувся.

Небо наді мною було всіяне зірками, наче хтось і справді розгубив намистини, і вони розкотилися по небу, ніби воно мало тверду поверхню.

Мені знов наснився дивний сон… Можливо, це наслідок стресу. А можливо, я просто божеволію… треба потім відвідати психіатра…

Хоча, що я йому скажу? Вибачте, але я спілкуюсь із дівчиною, що лікує руками, стверджує, що має пророчі видіння, тікаю від головорізів, що полюють на старовинну реліквію, та ще одне — я почав божеволіти після того, як убив людину, докторе. Чи ви допоможете мені?

Я посміхнувся сам до себе. Ну що за маячня приходить у голову вночі?

Я знову заплющив очі і одразу ж чорний морок поглинув свідомість…

…Я був на місці. З обох боків від дверей до покоїв молодят диміли золоті та срібні філігранні курильниці із пахощами, м’які парчеві подушки було розкидано по підлозі. На столику, інкрустованому перламутром, виблискував келих з яскраво червоним соком. Я ковтнув рідину, та не відчув смаку — занадто калатало серце у грудях. Я мусив убити кетхуда Рашида — це єдине, що я міг зараз усвідомлювати.

Я зайшов до кімнати. На покритому шовком дивані дрімав вже знайомий хивсан. Я скрутив йому шию одним рухом — певно, він навіть не прокинувся.

Дівчина на ліжку, покритому балдахіном, скрикнула і зіскочила з постелі. Вона була зовсім гола — лише на руках зміями звивалися золоті браслети.

— Хто ти?! — вигукнула Сальва, — старша дочка мурзи Сулеймана.

Чорні очі, трояндові губи… Це була саме та молода туркеня, що посміхалась до мене коло фонтану…

Я не хотів її вбивати. Мені здалось, що це майже можливо зробити: якщо вона не буде пручатись, заплаче, скорчиться в куточку і не заважатиме, то її життя буде врятовано. Я зможу залишити її наляканою, нещасною, але все ж живою. Бо ж головне зараз — убити її чоловіка.

Заспокійливим жестом я спробував утихомирити туркеню:

— Не кричи. Тільки не кричи — і я залишу тобі життя.

Дівчина спостерігала за моїми рухами, наче маленьке дике створіння — їй було страшно, вона тремтіла від жаху кожен раз, як сонце зблискувало на лезі моєї шаблі. Та я мав бути пильним — навіть перелякане кошеня має кігті.

Я вказав шаблею на тапчан коло пишно устеленого шовком ліжка:

— Сідай.

Чорнява туркеня випрямилась так, що я зміг побачити її пишні перса та тоненьку бджолину талію. Донька мурзи і дійсно була прекрасна. Її пухкі губи презирливо скривилися:

— Я не боюся тебе! Аллах охороняє мене!

Я повторював про себе: «ні, ні, ні». Тільки не це. Як я молив бога, аби це наївне дівча не творило дурниць. Як я хотів, аби вона мовчки сіла на тапчан і чекала, доки я зроблю свою справу… Та у жилах Сальви текла горда арабська кров…

Дівчина блискавично стрибнула до стіни, де висів декоративний кинджал, прикрашений слоновою кісткою та золотом. Лезо сяйнуло у неї в руці, а потім я побачив струнке молоде тіло, що стрімголов кинулося у мій бік.

Я відступив, схопив дівча, що пробігло повз мене, ззаду, за волосся і притиснув сяючий кинджал їй до горла. Сальва завила не своїм голосом і почала вишкрябуватися, дряпаючи мою руку, наче у неї і справді були кігті замість пальців. Я розумів, що це від страху, від болю та сорому, від ненависті та відчаю. Та що я міг вдіяти? Мені треба було закрити їй рота, тому я різнув лезом — і пронизливий крик вмить обірвався.

Я відпустив дівчину — мертве тіло впало на підлогу. Кров залила мої шкіряні постоли, ніби гранатовий сік…

Із руки наче сам собою випав кинджал. Блакитними скляними очима на мене дивилася котяча голова, відлита на рукоятці.

Я кинувся до ліжка. Але воно було порожнє.

— Де він? — нервово прошепотів я.

Двері відчинилися. На порозі стояв молодик із темним крученим волоссям, чорними очима і розгубленим виразом обличчя… Він був так схожий на мене, що я ледь не сприйняв його за віддзеркалення. Втім, ми були різні — я вищий, ширший у плечах і мої брови були не такі густі… Але ж як ми були схожі зараз!

— Сальво! — вигукнув парубок у відчаї і кинувся до голого тіла — воно було єдине, що лишилося від колись живої і усміхненої чорнявої красуні, перлини гарему, дівчини, що була схожа на райську гурію і мала грацію