Легенда золотої кицьки - Ксенія Пєтухова
— Твою ж Мар’ю! — не витримала Свята і спересердя кинула телефон на підлогу. Той загудів, наче образився на свою власницю.
— У чому справа? — спитав шибайголова.
— Все погано, — зітхнула Свята. — Зараз передзвоню Лялі… У тебе є гроші?
— Ні, — відмовив Джон, та раптом щось згадав і дістав із кишені гаманець. У ньому було повно зелених папірців.
— Доллари, — задоволено мугикнув Джон. — У нас є гроші.
— Поїхали прямо по цій вулиці. Там є магазин туристичних товарів. Треба готуватися до подорожі…
Свята очікувала, що Джон відмовить. Бо ж нащо йому допомагати якійсь малознайомій дівчині, яка ще й втягнула його у досить сумнівну історію… Втім, без зайвих питань шибайголова завів авто, і дорога наче сама кинулася під колеса.
Під вечір стало досить прохолодно.
Свята стояла коло машини, яку ми припаркували коло старого напівзабутого санаторію, залишеного цивілізацією на краю міста. Єдине, що красномовно свідчило про його колишнє призначення й наявність на його території живих істот, — це залишки іржавих табличок у землі: раніше вони відігравали роль орієнтирів для відпочивальників, а тепер лише слугують підпорою для дикого плюща. Дівчина дивилася на будинки, магазини, охайні садочки та дворики пансіонатів згори, а я тим часом розкошував хвилинами спокою на задньому сидінні автомобіля. Прохолодний вечірній вітер дмухав крізь відкриті дверцята. Я заплющив очі і намагався розслабитись, та все марно. Перед очима майоріли криваві плями на гавайці вусаня, і серце тривожно підскакувало у грудях.
Через дурні згадки я поривчасто смикнув плечима, ніби намагався скинути тягар, що повис на мені. Я не знав, на що перетворив мене той тесак, який ліг мені у руку в квартирі Ігоря. Я не знав, куди пропав той Ян, що жив звичайним життям, щодня ходив на роботу, намагався допомогти матері, волів мати стосунки з гарною дівчиною та, врешті-решт, завести сім’ю, як і всі навколо… Я не знав, де він подівся, і хто зайняв його місце. Але я відчував порожнечу всередині цього незнайомця. І це мене лякало до тремтіння…
— Ночуватимемо у машині, — раптом мовила у мене над вухом Свята.
Я нервово стрепенувся:
— Не чув, як ти підійшла.
Дівчина зітхнула і всілася поруч. Я посунувся, аби дати їй більше місця. Рожева торба неочікувано штовхнула мене у спину. Я зморщився.
Свята щось мугикнула і переклала торбину на переднє сидіння:
— Там буде лежати скринька, коли ми заберемо її у Лялі. Будь обережний із нею.
Я хотів нарешті спитати, що у тій скриньці і у тому кинджалі такого важливого, чому Свята так цінує їх, чого взагалі вирішила вкрасти… але чомусь промовчав…
Дівчина знову відвернула обличчя до міста. День все ще був дуже теплий, тому Свята прибрала біляві завитки догори за допомогою маленької застібки зі стразами. Її гладенькі похилі плечі були безсоромно оголені. Коротенький пушок на потилиці кумедно звивався у кільце. Мені так кортіло зворушити його. А потім легенько, непомітно торкнути пальцями шкіри, відчути, як під нею пульсує кров. Жива кров у моїх руках…
Я знов здригнувся.
— З тобою все гаразд? Ти так побілішав…
Свята дивилася на мене великими блакитними очима і намагалася зазирнути глибше, туди, куди дивитися було аж ніяк не варто.
— Так. Просто… День був не із простих, — я нарешті знайшов що відказати.
— Слухай… — раптом серйозно мовила Свята. — Мене цікавить одна річ… Ти ж бачив кицьку, чи не так?
Я непевно повів плечима. Чи бачив я кицьку? Сотні безпритульних кициків бігають по вулиці — якщо вона має на увазі саме їх…
— Я кажу про кицьку з твого видіння. Перед тим, як з’явилися ті троє бугаїв.
Я знову знизав плечима…
Святу така відповідь не задовольнила. Вона знову зітхнула і мовила:
— Ну невже так важно розказати, що ти бачив?
Я подумав про своє видіння. Якийсь козак.
Вбивства, які він, а може, навіть я, мав виконати…
— Не думаю, що мій химерний плід уяви вартий того, аби я про нього розповідав…
— Химерний? — Свята була щиро здивована, — то ти бачив щось погане?
— Я б не хотів про це говорити.
Дівчина з розумінням похитала головою… і раптом пригорнулася до моїх грудей. Я затамував подих.
Свята обійняла мене легенько, так ласкаво і тепло, наче мале кошеня, що щиро і самовіддано пеститься до першого-ліпшого незнайомця, який, можливо, і не принесе нічого хорошого… Чи заслуговую я на її обійми? Чи знає вона, кого обіймає?
Я спробував підняти її, аби всадити поруч, пояснити, що я не той, кого варто жаліти, не той, з ким варто взагалі мати справу… та раптом її губи впевнено і сміливо зустрілись із моїми.
— Свято… — спробував я сказати хоч щось. Та дівчина, здається, все вже вирішила сама:
— Мене ледь не вбили сьогодні. Повір, я знаю, що роблю.
І її руки без сорому довели, що вона дійсно знає, що робить.
Я завжди знав, хто свої, а хто чужі.
Свої були нещасні, закуті в кайдани й понівечені нагайкою. Вони були ледь не голі, зодягнуті у подрані лапті та брудні від довгої дороги сорочки. Чужі були одягнені у вишивані халати, шкіряні безрукавки, ошатні постоли та мали по батогу в руках і по шаблі на поясі. Кожен із чужих готовий був віддати душу за кілька аспрів.
Я мав ті самі постоли, ту саму шаблю і їв із людоловами ту саму кислу чорбу із миски… Та на відміну від них, про те, хто є свій, а хто — чужий, зараз знав лише я.
— Будеш кизил? — спитав мене Омар, який
