Легенда золотої кицьки - Ксенія Пєтухова
Не було жодних сумнівів, що трійця на чолі з вусанем були справжні професіонали, і найняв їх, певно що, не пан Ларс. Він ніколи не став би так ризикувати… авжеж, у Ларса повно ворогів. І напевно, хтось із них вирішив вкрасти скриньку з кинджалом, що Ларс вважав своєю сімейною реліквією, а заразом і Святу… Мабуть, вороги Ларсика вирішили таким чином отримати від нього гроші…
Свята готова була розплакатися від розпачу. Вона навіть не підозрювала, що її вчинок, її втеча із кинджалом, спричинять такий ґвалт… І тепер виходить, що якщо Свята і скринька з реліквією потраплять до рук ворога, то пану Ларсу стане лише гірше. Ніякого оздоровчого ефекту, якого хотіла домогтися дівчина, напевно, вже не буде… Чому ж кицька вела її сюди? Чому вказала на те, що кинджал мусить бути викрадений?
— Як я могла бути такою тупою? — прошепотіла собі під ніс Свята. — Навіщо слухалась її…
Тітка за прилавком кафе давно вже дивилась на Святу із підозрою, а тепер взагалі почала коситися, як на хвору. Ще трохи, і ця перемазана тушшю і тінями корова згребе Святу своїми масними руками і викине на вулицю…
— Кави, будь ласка, — нарешті мовила Свята і вчепилася руками у поверхню зеленого пластикового столу, наче її вже намагалися відірвати від нього і викинути на вулицю.
— То встань і візьми собі, — буркнула розфарбована тітка за прилавком і поставила коло каси вже готову порцію кави у пластиковому стаканчику.
Свята геть забула, що замовила напій ще хвилин десять тому.
Дівчина підвелася з-за столика і підійшла до каси. Кілька гривень вона поклала на спеціальну тарілочку для грошей, втім, кави не торкнулася. Потім Свята нервово здригнулася і подивилася у вікно. Чорний BMW майнув вулицею. Десь на повороті він зупинився.
Свята ковтнула клубок, що підійшов під горло.
Все. Це кінець…
— Агов, каву брати будете? — холодним презирливим тоном мовила тітка за касою.
— Ні, — сухо відповіла Свята.
Двері у кафетерій відчинилися. Старий потертий кросівок ступив на кахельну підлогу. На порозі стояв чорнявий шибайголова.
— Джоне! — вигукнула дівчина і кинулася обіймати свого рятівника.
Джон виглядав схвильовано, здавалось, що він перелякався не менше за Святу. Його рухи були схожі на поведінку тварин — такі швидкі й виточені, ніби він все життя займався втечею від погоні і ворогів, і тепер, коли нарешті втік, міг бути спокійним та врівноваженим. Але певна знервованість весь час просочувалась крізь його поведінку. Хижа тварина має бути завжди напоготові.
Джон відповів на обійми, міцно стиснувши Святу у своїх здоровенних руках, що ледь не змусило дівчину охнути.
— Обережніше, я ж так зламаюся, — нарешті посміхнулася Свята.
— Вибач. То все нерви, — зашарівся Джон, наче маленький хлопчик, якого щойно поцілувала у щоку однокласниця.
Кілька секунд вона роздивлялася його розкуйовджене волосся, спітніле обличчя, сумні темно-карі очі…
— Авто… ти чув, що воно зупинилося тут поруч? — раптом злякалась Свята.
— Це я зупинив його. Я приїхав на ньому.
— А що з вусанем?
— Здається, він живий. Сподіваюсь…
— Ти збожеволів! — жахнулась дівчина і прошепотіла. — Ти вбив його?
Джон нічого не відповів, а лише міцно взяв Святу за руку і потяг за собою.
Машина чекала поруч. Салон, оббитий коричневою шкірою, був досить привабливим та зручним. У ньому приємно пахло хвоєю — напевно, то діяв малесенький ароматизатор, що висів поруч з брелоком — парою гральних костей. Втім, зараз навіть у найм’якішому і найзручнішому місці на Землі Свята почувалася б як на голках.
Що ж робити далі?
— Що будемо робити? — раптом, наче прочитавши її думки, мовив Джон.
— Не знаю…
Джон не дивився на Святу, та вона бачила його чорні суворі очі у дзеркальце. Він нервово бив пальцями по керму, і зморшка між бровами робила весь його вигляд досить загрозливим.
— Розповідай, що за ніж їм був потрібен? Хто вони такі взагалі?
Свята зітхнула… Робити нема чого. Краще все розповісти…
— Пан Ларс… Він багатий, і у нього стільки ж ворогів, скільки тисяч на банківському рахунку… А кинджал — то родинна реліквія. І я її вкрала.
— І він хоче її повернути, тому найняв цих трьох головорізів?
— Ні. Їх найняв хтось із ворогів пана Ларса. Щоб взяти з нього грошей за мене і за скриньку із кинджалом.
— Тож ти вляпалась у щось досить-таки смердюче…
— Тьху. Я всього лише вкрала кинджал. Це було правильно! — Свята почала розмахувати руками. — Ти нічого не розумієш! Якби я лишила його, то було б лише гірше! Я не хотіла бути з паном Ларсом… Тобто я його люблю, але все набагато складніше… Я викрала кинджал, аби пан Ларс лишився живим! Розумієш?
Джон нарешті повернувся до Святи і так само суворо пронизав її своїм чорним поглядом. Зморшка між бровами зробила його схожим на чорну пантеру. Здавалось, ще трохи — і він оголить ікла. Та раптом шибайголова заспокоївся і повернувся на місце за кермом. Він зітхнув.
— Ні, не розумію, — зізнався Джон. — Втім, думаю, ти кажеш правду… то де ця скринька?
— Я ж казала, вона зараз на квартирі…
Святу перервав мелодійний рингтон мобільного. Вона поплескала себе по кишенях на сукенці, а потім згадала про маленьку торбинку на плечі. Рожевий телефон розривався від голосного дзеленчання.
— Алло, — мовила Свята.
Їй відповів збуджений хрипкий голос Лялі:
— Пан Ларс має приїхати.
— Якого він приїздить?
— Якого числа чи якого біса? — Свята почула злий сміх подруги, — він вже тут. Вже у місті. Мені дзвонив діджей клубу — Антон
