Безтілесна людина - Джон Діксон Карр
— Ви диявол! — крикнула Розетта Грімо.
Її крик подіяв на Ремпола, мов скрегіт крейди по дошці. Обернувшись, він побачив, що вилиці на її обличчі ще більше випнулися, рот став ширшим, очі погасли. Вона вмить підхопилася й, майнувши полами норкового хутра, вибігла повз доктора Фелла до зали. Вслід за нею, грюкнувши дверима, подався й Менген. Через хвилину він повернувся. Вигляд у нього був майже гротескний — спина згорблена, голова опущена, лоб узявся зморшками, неспокійні темні очі блищали. Випроставши руки долонями вгору, немовби намагаючись заспокоїти присутніх, він сказав:
— Е-е… пробачте! — І знову причинив за собою двері.
— Вона — дочка свого батька, Хедлі, — хрипко мовив доктор Фелл і, заплющивши очі, повільно похитав головою. — Гм-гм… Це в неї від нервового напруження. Тепер вона — наче порох у набої, досить натиснути на спусковий гачок — і.. Гм… Боюся, що вона просто хворобливо підозрілива, але, можливо, вважає, що має на це підстави.
— Зрештою, вона іноземка. Одначе річ не в цьому, — неквапно промовив Хедлі. — Мені здається, ви завжди влучаєте в ціль, мов несхибний стрілець, що перебиває сигарету, яку хтось тримає в роті. До речі, що ви там казали про Дреймена?
— Хвилинку, хвилинку! Якої ви думки про Розетту, Хедлі? А про Менгена? — Доктор Фелл обернувся до Ремпола. — У моїй голові все трохи сплуталося. З наших слів у мене склалося враження, що Менген — невгамовний ірландець з тієї породи, яку я знаю і яка мені подобається.
— Він був таким, розумієте, — відказав Ремпол.
— Що ж до того, якої я думки про Розетту… — почав Хедлі. — Хоч вона трималася тут і холоднокровно, аналізувала життя свого батька — у неї, між іншим, з біса розумна голова! — але, б'юсь об заклад, у цю хвилину вона в сльозах біжить до лікарні, картаючи себе за те, що не завжди була з ним досить люб'язна. В ній сидить диявол, Фелле. Їй потрібен господар у повному розумінні цього слова. Менген не стане ним доти, доки не втовче це їй у голову кулаками або не прийме її власної поради, висловленої під час дискусії в університеті.
— Відколи ви стали старшим інспектором, — скоса дивлячись на Хедлі, промовив доктор Фелл, — у вас з'явилася якась вульгарна самовпевненість, і це мене засмучує й дивує. Невже ви й справді вірите всій цій нісенітниці — нібито вбивця непомітно проник у будинок і, зачаївшись, чекав, поки перестане йти сніг?
— Ця версія не гірша від решти, оскільки кращої в нас немає, — широко всміхнувся Хедлі. — До того ж свідки теж певні, що ми так вважаємо. Зрештою, я вірю тому, що вони розповіли. До речі, нас цікавить, чи є сліди від ніг на даху, так? Та до цього ми ще повернемось. То що ви там казали про Дреймена?
— Почнімо з того, що я пригадав дивне зауваження мадам Дюмон. У неї якось вихопилося, що вона не розуміє, навіщо вбивці було надівати пофарбовану маску, як ото Дреймен у листопадову карнавальну ніч. Я запам'ятав той чудний натяк на опудало Гая Фокса й усе дивувався, що б він мав означати. Згодом я зовсім випадково, запитуючи в Менгена про Петтіса, вжив слова: «… одягнений, мов опудало Гая Фокса п'ятого листопада». Ви помітили тоді вираз її обличчя, Хедлі? Моя згадка про одяг відвідувача була для неї настільки ж дивною, наскільки й приємною. Дівчина промовчала. Вона ненавиділа того, про кого в ту мить подумала. Кого?
— Пригадую, — відповів Хедлі, потираючи лоба. — Видно було, що вона когось підозрює чи бажає, щоб його запідозрили. Ось чому я й запитав у неї про це відверто. Вона, по суті, підвела мене до думки, що вбивця — хтось із мешканців будинку. Правду кажучи, на якусь мить мені здалося, ніби вона натякає на свою матір.
— Натякала вона тим часом на Дреймена. Згадайте: «Ви не розмовляли з Енні і з містером Дрейменом теж». — Доктор Фелл обійшов навколо столика з друкарською машинкою, уважно розглядаючи склянку з молоком. — Ми повинні побачити Дреймена. Мене зацікавив цей дармоїд і давній приятель професора Грімо, який приймає снодійні таблетки й п'ятого листопада надіває маску. Які в нього обов'язки? Що він узагалі робить у цьому домі?
— Ви маєте на увазі… шантаж?
— Нісенітниця, мій друже. Ви коли-небудь чули, щоб шкільний учитель когось шантажував? Ні, ні! Вчителі надто чутливі до того, що про них можуть подумати люди. Учительський фах має свої вади, я це по собі знаю, але він ніколи не дасть приводу для шантажу. Мабуть, Грімо взяв його з власної доброти, але… — Доктор Фелл замовк.
У протилежному кутку кімнати відчинилися й зачинилися двері, за якими були сходи на горище. Від пориву холодного повітря плащ у доктора Фелла напнувсь. У кімнаті з'явився закутаний великим вовняним шарфом, з посинілими від холоду губами задоволений Мілз. Відкинувши голову назад, як це роблять ковтачі шпаг, він випив молоко із склянки, простяг руки до вогню в каміні й сказав:
— Крізь люк, що веде на дах, я спостерігав за вашим детективом, джентльмени. Він викликав кілька зсувів, але… Пробачте, ви маєте для мене якісь доручення? Мені дуже хочеться вам допомогти, але, боюсь, я забув…
— Розбудіть містера Дреймена, якщо навіть доведеться облити його водою, — нетерпляче сказав старший інспектор. — А якщо й містер Петтіс іще тут, то скажіть, що я хочу його бачити. Що там знайшов сержант Бетс?
Відповів сам Бетс. Вигляд у нього був такий, ніби він щойно виліз із кучугури. Важко дихаючи, він потупав ногами, оббиваючи сніг, обтрусив одяг і, хитаючись, підійшов до каміна.
— Сер, — почав він, — я можу заприсягтися, що на даху немає навіть пташиних слідів. Там узагалі немає ніяких слідів. Я обстежив кожен фут. Я прив'язував вірьовку до кожного димаря і проповз уздовж усієї ринви. Ніяких слідів ні там, ні біля димарів. Якщо хтось і вибирався на цей дах сьогодні ввечері, то він мав бути легший за повітря. А тепер я піду вниз і огляну задній двір…
— Але ж… — вихопилось у Хедлі.
— Гаразд, — схвально мовив доктор Фелл. — А ми краще підемо й подивимося, що там роблять детективи в кімнаті професора Грімо. Якщо Престон…
Рвучко відчинивши двері, з'явився, мов за викликом, сержант Престон. Він перевів погляд
