Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Детективи » Безтілесна людина - Джон Діксон Карр

Безтілесна людина - Джон Діксон Карр

Читаємо онлайн Безтілесна людина - Джон Діксон Карр
божевільного… для отого брата Анрі фокус із зникненням означав би все. Тому він увійшов, коли надав густий сніг, і чекав, поки сніг перестане.

— Хто такий брат Анрі? — різко запитала Розетта.

— Це просто ім'я, люба, — чемно відповів доктор Фелл. — Я ж вам уже казав, ви його не знаєте… А тепер, Хедлі, я хочу дещо спростувати. Ми говоримо про сніг, який починає чи перестає йти так, ніби для цього досить відкрутити чи закрутити кран. Але я хотів би знати: як у біса можна наперед угадати, коли сніг почне йти, а коли — перестане? Навряд чи хтось міг би сказати: «Ага, в суботу ввечері я скою злочин. Гадаю, сніг пуститься рівно о п'ятій годині вечора й перестане о пів на десяту. У мене буде досить часу зайти в будинок, і поки снігопад закінчиться, підготувати свій фокус. Хе-хе! Ваші сумнівні пояснення нічого не пояснюють. Скоріше можна повірити, що злочинець ходив по снігу, не залишаючи слідів, ніж тому, що він знав напевне, коли йтиме сніг.

— Я намагався дійти до головного, — невдоволено мовив старший інспектор, — але, якщо треба захищатися… Ви не звернули уваги на те, що розкривається й остання загадка?

— Яка саме?

— Наш приятель Менген запевняє, що відвідувач погрожував прийти з візитом о десятій годині. А місіс Дюмон і Мілз кажуть — о пів на десяту. Стривайте, стривайте, Менгене! Хто казав неправду — А чи Б? По-перше, яка поважна причина має бути на те, щоб неправильно називати пізніший час? По-друге, якщо А називає десяту годину, а Б — пів на десяту, то одне з двох, винне чи невинне, має знати правильний час заздалегідь. А хто з них назвав час правильно?

— Ніхто! — вихопилось у Менгена. — Він прийшов за п'ятнадцять хвилин до десятої.

— Так. Це ознака того, що обоє кажуть правду. Отже, Грімо знав час, коли прийде відвідувач, не напевно, а приблизно — між пів на десяту та десятою, а тому, намагаючись не показати, що злякався погрози, назвав і той час, і той. Моя дружина теж так робить, коли запрошує друзів на партію бриджу… Але чому брат Анрі не міг бути пунктуальним? Тому, що він, як каже Фелл, не міг закрутити кран і зупинити сніг. Він міг ризикувати, сподіваючись, що сніг ітиме, як ішов кілька попередніх вечорів, але потім чекати, можливо, навіть до півночі. Так довго йому чекати не довелося. Сніг перестав іти о пів на десяту, і тоді злочинець зробив те, що зробив. Почекав п'ятнадцять хвилин, як зробив би божевільний, щоб опісля не було доказів, і подзвонив.

Доктор Фелл хотів був щось сказати, але, глянувши на напружені обличчя Розетти й Менгена, передумав.

— Отже, — розпростав плечі Хедлі, — я довів вам, що вірю всім вашим словам і розраховую на вашу допомогу в головному… Той, хто нам потрібен, — не випадковий відвідувач цього будинку. Він знає розташування кімнат, заведений порядок, звички мешканців. Знає ваші звороти мови та прізвиська, знає, як містер Петтіс звертається не лише до професора Грімо, а й до вас. Він не випадковий відвідувач, скажімо, професорів колега, якого ви ніколи досі не бачили. Тому мені бажано знати все про всіх, хто досить часто бував у цьому домі, і я хочу, щоб ви описали всіх близьких знайомих професора.

— Ви вважаєте, — злякано почала дівчина, — що це хтось із них? Та ні, це неможливо! Я цього певна. Ні, ні, ні! — В її голосі чулися нотки, що нагадували голос мадам Дюмон.

— Чому ви такі певні? — різко запитав Хедлі. — Ви знаєте, хто стріляв у вашого батька?

— Ні, звичайно, ні! — Від такого несподіваного запитання вона аж підхопилася.

— Ви когось підозрюєте?

— Ні, — саркастично усміхнулася Розетта. — Я тільки не розумію, чому ви не шукаєте злочинця за межами будинку. Ви прочитали нам дужо цікаву лекцію з дедукції. Щиро вам дякую. Але, якщо злочинець був усередині будинку й діяв так, як ви сказали, тоді все справді логічно. Правильно я розумію? Це може стосуватися й інших людей.

— Кого? — вихопилося в Хедлі.

— Давайте поміркуємо! А втім… справа ваша. — Розетта задоволено завважила його хвилювання. — Ви не розмовляли з рештою мешканців в будинку. Ви не розмовляли з Енні, та й з містером Дрейменом теж. Візьміть це до уваги. Але друга ваша версія абсолютно безглузда. По-перше, у мого батька дуже мало друзів. Крім тих, хто живе в цьому будинку, лише двоє чоловіків, але жоден із них фізично не може бути тим, хто вам потрібен. Перший — це сам Ентоні Петтіс. Він на зріст не вищий від мене, а я далеко не амазонка. Другий — Джером Бернабі, художник, який намалював ту дивну картину. Він має невелику, але помітну фізичну ваду, якої не можна приховати. Отже, тітонька Ернестіна чи Стюарт Мілз упізнали б його відразу.

— І все-таки, що ви про них знаєте?

— Обидва середнього віку, заможні. В обох та сама пристрасть — гаяти час. І чому тільки вони не візьмуться за щось серйозне?! — сплеснула вона в долоні. — Петтіс — лисий і вередливий. Я не хочу сказати, що в нього вдача старої дівки. Чоловіки називають його славним хлопцем. До того ж він розумний. Потім… — Глянувши на Менгена й широко всміхнувшись, вона повільно, ніби згадала про щось приємне, повела далі: —Бернабі… Джером, звичайно, дещо зробив. Він досить відомий художник, а крім того, досить відомий як кримінолог. Високий на зріст, простакуватий, любить побалакати про злочини й похвалитися колишніми своїми спортивними досягненнями. Джером по-своєму привабливий, дуже мене кохає, а Бойд страшенно ревнує.

— Мені він не подобається, — спокійно додав Менген. — Якщо по правді, то я ненавиджу його, і ми обидва про це знаємо. Але, кінець кінцем, в одному Розетта має рацію. Нічого такого він ніколи не зробить.

— То яка в нього фізична вада? — запитав Хедлі, підвівши очі від записника.

— Він кульгавий. І приховати цього не можна.

— Дякую, — мовив Хедлі, згортаючи записника. — Поки що все. Я порадив би вам піти до лікарні. У вас немає… е-е… запитань, Фелле?

— Гм… Лише одне. — Доктор Фелл ступив крок уперед, схилив набік голову, відкинув, мов муху, шнурка від окулярів і, пильно дивлячись на дівчину, запитав: — Міс Грімо, чому ви такі певні, що винен саме містер Дреймен?

8. Куля

Відповіді на своє запитання доктор Фелл не дістав. Не встиг Ремпол збагнути, що трапилось, як усе було закінчено. Ім'я Дреймена доктор Фелл промовив так недбало, що Ремпол залишив його поза

Відгуки про книгу Безтілесна людина - Джон Діксон Карр (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: