Легенда золотої кицьки - Ксенія Пєтухова
Я послухався Святиної поради. Десь через сорок кроків у голові почав з’являтися хисткий туман, який розвіявся одразу, як тільки я насторожено відкрив очі. Звірячий інстинкт самозбереження змусив мене призупинити глибоке дихання. Я знов стулив повіки.
Ми все ще були на одній із довгих паркових алей. Товсті стовбури чудернацьких дерев губили свою тоненьку шкіру прямо на дорозі. Я чув, як під нашими ногами полускували тільця якихось кругленьких плодів, схожі на каштани. Все було досить звично. Я не відчув жодних ознак появи таємних лабіринтів, котрими могла мене вести Свята до свого заповітного місця, тому знов розплющив очі. Але дарма.
— Не можна! — ображено буркнула дівчина і я вирішив більше її не засмучувати.
Знов розпочавши ритмічне дихання, я наосліп пішов далі.
Ми просувалися вперед досить довго. Спочатку я боявся ступати, і ледь не через кожен крок зашпортувався і був ладен впасти, та дівчина весь час підтримувала мою руку. Це було схоже на якийсь ритуал чи психологічний тест. Але якщо Свята не хоче, аби я знав дорогу — що ж, мені неважко виконати її примху.
— Дивись на кольори — тихенько прошепотіла дівчина.
Ніяких картинок перед очима у мене не з’являлось, як я не намагався уявити бодай щось. А кольори, про які мовила Свята, здебільшого були схожі на червонясті плями, які з’являються перед очима, варто лише їх потерти.
Занадто багато уваги відволікала дорога. Я сильно втомився через постійний легенький підйом на гору. Втім, нарешті це випробування для ніг скінчилось. Свята повернула кудись вліво. Я відчув, як листя дерев пестить мої щоки. Десь недалеко зацявкотів собака. А потім Свята задоволено видихнула:
— Сідай! Чуєш?
І нарешті я почув море. Незважаючи на штиль, малі хвильки все ж гомоніли з вітром про свої природні справи. Ці звуки добре заспокоювали. На диво, тепер я почувався трохи легше, ніж там, на набережній, де Свята ледь не побачила мій ранець із тесаком.
— Бачиш її? — спитала Свята.
— Кого?
— Золоту кицьку…
— Яку ще…
— Тихо. Мовчи, дихай і слухай море.
Все це було досить дивно, та я вже зрозумів, що моє колишнє життя кануло у вічність. Тому варто сприймати все, у тім числі й Святу, як норму.
Я замовк. І раптом цілий каскад кольорів розгорнувся перед моїми очима…
— Боже, то он що ти мала на увазі! Я бачу…
Та мені перехотілося говорити… Бо ж я стояв поруч із невеликою мазаною хаткою, в якій сиділо кілька жінок і два охоронці. Цих людей показав мені Вовк. Цих бідолах я мав убити…
На рабовласницькому ринку було багато людей. Я довго видивлявся в натовпі знайомого бороданя, що його суворий погляд колись проймав мене до глибини душі, а зараз лише викликав повагу. Він мусив розповісти, що я маю робити далі. Теперішня справа була важливіша за всі, що мені доручали раніше. Від неї залежала доля не чужих людей, а своїх, з дитинства знайомих хлопців та дівчат. А якщо й не знайомих, то близьких і рідних хоча б через те, що вони так само босими ногами бігали по рідній землі, так само зростали на ній, співали тих самих пісень і слухали ті самі казки й легенди. Вони так само кохали, так само страждали і були комусь потрібні. Хтось чекав на них там, далеко, за цими високими кипарисами, кущами кизилу, горіхів та за пишними садами, повними персиків і винограду… Ці хлопці й дівчата, ці жінки й чоловіки — вони були свої…
Власне, в такого, як я, не має бути чогось «свого». Але хіба міг я забути дитячі роки, наше невеличке селище коло річки, веселі посмішки дівчат, що тепер ниділи у руках цих клятих чортів-торгашів. Я не можу мати нічого свого,, окрім споминів минулих днів.
Все, що я маю, це люлька, трохи тютюну та гарна шабля. Все це я здобув на полі бою. А інше — то дало мені товариство. Ще як був джурою, ох і давно ж минули ті часи, отримав свій ошатний куртас від сотника Івана, упокой Боже його душу, та ще й зараз у ньому ходжу. І то не дивно — тут, у Кафі, варто лишень вдягти щось із Січі, як-от гостру козацьку шапку з високою смушевою околицею і довгим шликом, обшиту навхрест галуном і прикрашену китицею, татари й турки одразу ж підіймуть ґвалт. Такому, як я, варто бути тихішим за вітер, непомітнішим за тінь.
Я побачив суворі очі Вовка ще здалеку. Він чекав мене у тіні розлогого низенького дерева. Десь тут вже закінчувались лавки торгашів, які що є сили намагалися збути перехожим свій товар, горлаючи, наче поранені ведмеді. Коло Вовка не було нікого. Жодної душі. Занадто вже жорстоко дивився Вовк на навколишніх. Нікому не хотілося стояти під одним деревом із цим душогубом, навіть якщо гілля деревця, що він обрав, було єдиним прихистком від сонця.
— Слава Ісусу Христу, — одними губами промовив я, аби ніхто із сторонніх не почув цього привітання.
— Навіки, — тихо кивнув Вовк і одразу ж поманив мене рукою.
Я покірно пішов за ним, минаючи ятки, зайняті торгашами, а далі попрямував вздовж жовтої стіни без вікон і дверей. Потім будівля скінчилась, і ми пішли вузенькою доріжкою кудись у бік моря. Я чітко відчував його вологий і свіжий, але й сирий запах.
— Ти ж розумієш, що для нас зараз важливіше, Яне?
Я кивнув. Авжеж, розумію. Ми мали взяти самого тесане агаси — Ішрака ібн Мусу — помічника командувача флотом. Без цього не могло бути й мови про звільнення наших хлопців. На нього можна буде обміняти не менше двох чи навіть трьох катирге.
— Ти маєш найнятися до людоловів Сулеймана ібн Сабіда. Серед ясиру, що ви поведете, будуть кілька наших хлопців. Інша частина вже буде у караван-сараї. Мурза Сулейман видає свою доньку Сальву за кетхуда Кафської верфі. На свято приїдуть діти їх знатних родів…
