— Мамо, у тебе каша пригоріла.
— Дякую, сину, але чому ти досі мовчав?
— Але ж до цього часу у нас вдома було все гаразд, — відповів майбутній розвідник і знову приготувався мовчати кілька років, але голова сім’ї теж втрутився:
— Вдома, може, й було все гаразд, але зі школи ти чомусь приносиш самі двійки.
Джеймс поглянув на нього очима, повними болю, начебто старий не знав, чому він присвятив своє життя, і пожартував:
— А звідки мені знати?.. Може, ті вчителі п’ятірки тільки експорт виробляють.
І знову замовк на тривалий час.
— Про що ти так замислився? — випивши апельсинового соку, ввірвав його думки сер Макпіпа.
— Пусте, сер. Мені здається, що в житті є такі несподіванки, яких люди все своє життя чекають.
— Звісно! Тепер можеш показати себе, на що здатній. Навіть більшому талантові потрібні сприятливі умови. Аби моя воля, я примусив би підкорятися нам і не такі голови.
— Це тільки один бік медалі, — виправив учителя ввічливий Джеймс. — Коли починають злітати голови, тоді починається ера безголових.
Заплативши за гостювання, вони хотіли повернутись у своє осине гніздо, але великий шпигун, помітивши підозрілий безлад, підійшов до якогось громадянина й чемно запитав:
— Пробачте, сер, ви будете Джеймс Бонд?
— Ні, — відповів чоловік. — А в чому річ?
— Пробачте, але я побачив, що ви вдягаєте пр: Джеймса Бонда, а Джеймс Бонд — я. — Він двома пальцями стиснув лікоть злодія, і чоловік мало не знепритомнів. Але, коли до нього дійшло ім’я видатного розвідника, навмисне повторене кілька разів, громадянин трохи оговтався і почав тремтіти, мов осиковий лист.
—Я-а те-еж вибача-аюсь… Я-а те-еж знаме-енитість, тільки іншого гатунку. Я-а колекціоне-ер…
— То, може, ви колекціонуете чужі пальта? — Джеймс відпустив пальці, але на лікті одно залишилися глибокі ямки.
— Я збираю номерки різних роздягалень. Ви не уявляєте, як це важко. За першу сотню тих нумерованих шматочків бляхи я втратив сорок три пальта, п’ятдесят один плащ і сім чумарок… Отож мені було б дуже прикро, якби ви в мене відібрали сорок четверте пальто і не дали жодного номерка…
— В одну мить Джеймс усе зрозумів. Він непомітно витяг малокаліберний пістолет і враз повернувся до гардеробника, але того шпигуна й слід прохолов.
— Починається, — значуще сказав Бонд учителеві, який тим часом підійшов до нього, потім швидко витяг блокнота, вирвав аркушик і написав на ньому слова, влучніші за постріл: «Сеньйор Піпіно, ви викриті! Ви працюєте найбридкішими методами… Мій секретар дома, через те я не можу продиктувати того, що я про вас думаю… Отож самі зрозумієте, що я про вас думаю. Ваше становище безвихідне. вихід виберіть самі».
— Вручіть тому негідникові, — подав він записку здивованому колекціонерові, а сам вибіг на вулицю. Пальто вже йому було ні до чого. На вулиці — ні душі.
Наступного дня всі лондонські газети повідомили, що агент однієї недружелюбної країни, отримавши нищівного листа від Джеймса Бонда, з відчаю втопився у Темзі. Це сталося дві доби тому. А сьогодні Бонд поспішав до свого кабінету і біля нього побачив посла його величності.
— Я весь до ваших послуг, — сказав Бонд і вдав, ніби не втомився від бігу.
— Ось що значить постійне тренування, — сказав йому внутрішній голос, а посол додав:
— На вас чекає міністр колоній.
У приймальні сиділо багато люду ї генералів. Джеймс огледівся, скромно став у своєму улюбленому куточку, ввімкнув внутрішній голос, щоб той почергував, а сам знову подумав, що й цей інструмент без постійного тренування теж нічого не вартий.
Цю незвичайну здатність їхньої сім’ї — внутрішній голос — першим помітив дід Джеймса Ентоні Бонд, шукач золота, але через свою дурість не вдосконалював її — і внутрішній голос його не раз ошукував.
Одного разу, коли він ще не був багатим, внутрішній голос порадив йому:
— Ентоні, рий землю ось тут!
Дід цілий тиждень рився В цьому болоті, але нічого не знайшов.
— Ентоні, рий землю ось тут, — повторив голос.
Він два тижні грібся у важкій ріні на горі, але знову нічого не знайшов.
— Ентоні, а тепер рий ось тут! — нарешті внутрішній голос повів його, наче за руку, на середину стрімкої річечки.
Три тижні дід хлюпався в крижаній воді, доки знайшов кимось втоплений у воді повний горщик золотих монет.
— Ну й везе ж дурням! — востаннє сказав внутрішній голос і покинув щасливого дідуся, переселившись в його сина, сина, себто в батька Джеймса — Блека.
Блек був трохи хитріший і, боячись ушелепатись, як старий, вирішив найвідповідальніші досліди з внутрішнім голосом проводити з конем. Тоді він воював у Ірландії, і раптом почув:
— Блеку, нахились!
Тільки-но він устиг пригнутися, як куля просвистіла біля правого вуха і вп’ялась у дерево.
— Дідька лисого! — в останню мить хтось заіржав. — На дні безодні хлюпочеться глибоке озеро, отож ми з тобою лише добре викупаємось! — Виявилося, що такий-сякий внутрішній голос мав і кінь Гнідко, якого Блек натренував.
Тільки тому Блек і залишився живий.
— Ні, — серйозно подумав Бонд, перетрушуючи минуле, — з внутрішнім голосом не можна жартувати… — І в цю мить його запросив міністр.
Ще не встиг освоїтися Джеймс у кабінеті, що нагадував житло кам’яного віку, в якому біля каміна, наче коло первісного багаття, сидів у ведмежій шкурі дуже худий чоловічок, як йому сяйнула рятівна думка. Але він стримався. Поглянув на худеньке обличчя міністра, яке світилося мудрістю часів Річарда
