— Добрий день, сер!
— Любий працівник Ікс, — озвався високий урядовець. — Якої ви думки про губернатора острова Лімпопо Діка Літлтона?
— Майже ніякої, — відповів Джеймс. — Цей губернатор гадає, що, повернувшись до всіх спиною, він іде попереду, — раптом висловив думку Макпіпи і ввімкнув внутрішній голос, який зразу ж його попередив:
— Хлопчику, коли всім людям говоритимеш правду, то що ж залишиться тобісамому?
А що міністр такого вдосконаленого інструмента, як внутрішній голос, не мав, то він тільки щось проплямкав губами, щось порахував подумки й мовив:
— Вам треба буде відвідати цей чудовий острів і тимчасово побути таємним радником губернатора, доки ми не доберемо відповідного працівника. Ця територія — найкоштовніша перлина корони нашого короля, отож вона за будь-яку ціну повинна залишитися нашою. І тільки нашою.
Бонд вийшов дуже заклопотаний і підхоплений загальним потоком, кілька разів спустився і піднявся східцями, бо його внутрішній голос був приголомшений і мовчав. Увійшовши до свого кабінету, він побачив нову людину.
— Хто ви? — здивувався видатний шпигун.
— Наш відділ так засекречений, що я й сам добре не «наю, хто я і що я тут роблю, — відрапортував новачок.
Від злості Джеймса пересмикнуло.
«Ще не встиг і виїхати, а вже посадили на моє місце», — вперше по-людському подумав він, але й цього разу від такого лиха, як совість, урятував його сер Макпіпа.
— Джеймсе, — сказав він дуже чемно, — коли повсякчас почнеш озиратися на совість, то з серйозного розвідника швидко перетворишся на дрібного шпигунчика, який шпигує сам за собою.
За кілька годин Джеймс Бонд найновішим крейсером подався на острів Лімпопо. Бажаючи познайомитися з такою знаменитістю, молодий капітан запросив його на обід і, не знаючи, з чого почати, необережно бовкнув:
— Хоч би я й знав, то не сказав, бо після цього ви почали б розмову у невигідному для мене напрямку. Ви б відрекомендувалися мені, а я — вам. Потім зав’язалося б знайомство, дружба. Потім з’ясувалось би, що ми пливемо в порт, де маємо спільних знайомих, ще пізніше я вас запросив би на обід, а ви мене — на вечерю. В мене вдома ви б зустрілися з моєю дочкою, вона, напевно, вам спобалася б, ви б до неї посватались… А навіщо мені такий зять, що не має за що купити годинника?
Капітан почервонів і враз зрозумів, що це за горішок.
А міністр колоній, бажаючи приховати раптовий від’їзд Бонда, виголосив в парламенті промову:
— Світ просто збожеволів, патякаючи про якесь повстання дикунів. Мені здається, що навіть натяку на повстаньня не може бути, доки на острові Лімпопо живе хоч один справжній англієць.
— Чи не занадто багато живе справжніх англійців на чужих землях? — здивувався французький президент на засіданні свого парламенту й послав вітальну телеграму повстанцям.
Ця суперечка облетіла весь світ і розхвилювала всіх царів без винятку, королів та імператорів. Скликавши своїх таємних радників, вони довго сушили голови: що б то все означало? Володарі квапили міністрів, міністри ганяли шпигунів, а останні все ще мовчали.
Випробування силПісля однієї короткої ночі Бімбамбула стала мало не головним містом світового значення. її вулицями їздили комфортабельні машини, скакали на конях дженджуристі вершники, на місцеву пошту летіли сотні найбезневинніших телеграм. Напхавши повні чемодани зброї, місто почали відвідувати коротковолосі, червонощокі, дуже схожі на солдатів туристи. В небі столиці з’явилося навіть кілька американських літаків з паперовими крилами і хвостами з ганчір’я А біля палацу губернатора щодня відбувалися святкові паради. Але за мури Бімбабули жоден європеєць не показував носа.
Прибувши на острів Лімпопо, Маже Мажо назвав себе мосьє Дюраном, що торгував квіточками та дитячими іграшками. Його гарненька касирка тепер називалася Жанетою і працювала на найбагатолюднішій вулиці. Вона приємним голосом запрошувала перехожих відвідати універсальну крамницю, яка нагадає їм Париж. — Поспішайте, поспішайте!.. Перший і останній раз… Мавпи, які рухаються, запашні гвоздики, накрутні крокодили, живі морські свинки й надувні леви!., вд Кожного вечора її відвідував для перевірки каси модно вдягнений пан Мажо-Дюран, штовхаючи поперед себе візка, в якому під гарним ковпаком і покривалом стояв готовий до бою кулемет. Сам власник був у довгоносих лакованих черевиках, вузьких картатих штанях, в рожевому піджаці, з хвацько зсунутим на потилицю чорним котелком. У вилозі піджака красувалася якась пахуча квіточка.
Тільки дурні та губернатор, дивлячись на цього дженджика, на цього манекена, могли заздрити його мудрості й красі.
— Мосьє Дюран, який ви гарний і як модно вдягнений! Як вам удається в такий напружений час і в такій глушині стежити за модою?
— Це надзвичайно важко, майже неможливо, — набивав собі ціну Дюран. — Але я пильно стежу за вашими крамницями: чого у вас немає, те, мені здається, й модне!
Тільки око досвідченого розвідника могло легко помітити, як безперестанку цокають один об один його золоті зуби, як постійно у вухах гудуть підсилювачі, як кліпає, все фотографуючи, око, як могутній передавач, схований під візком, посилає бездротовим телеграфом таємні донесення полковникові Жюжю:
«Квіти ніхто не купує. На іграшки попит збільшується. На обрії — туман. Піймано великого кита. З’ясувати, до якої групи та родини він належить. Дюран».
Жюжю розшифрував донесення й повідомив генерала:
— Місто Бімбамбула оточено повстанцями. Попит на зброю зростає. Затримано великого постачальника зброї. З’ясувати, якій країні він належить. Його прізвище — Кніксас.
Тільки чарівна Жанета досі ще не могла зрозуміти цієї небезпечної гри і все питала шефа:
— Навіщо вам той кулемет?
— Звісно — ні до чого. Ми ж мирні торговці. Пхаючи візка перед собою, я весь час думаю: як з цього мертвого залізяччя зробити швацьку машину? Це
