Одержимий злом - Йорн Лієр Хорст

— Добре, — кинув Стіллер, заходячи у фургон. На одному з екранів ішла пряма трансляція Каналу новин з місця подій.

— Не треба втягувати в цю справу Ліне, — дорікнув Стіллерові Вістінґ.

— Вона розумна й кмітлива жінка, — заперечив Стіллер. — Ми вже залучали її і раніше. Вона знайома з нашими потребами.

— Ви знаєте, чим це може загрожувати, — похмуро сказав Вістінґ. — Ви наражаєте її на небезпеку. Це ж їй могло відірвати вибухом ступню.

Стіллер мовчав. По даху фургона барабанив дощ.

— Скористайтеся допомогою когось зі своїх співробітників, а не цивільного фрілансера. Не так уже, з біса, важко фільмувати злочинця, якого вивезли показати захоронення його жертви.

— У неї тут іще й власний інтерес, — нагадав Стіллер. — Їй потрібні сюжети для документальної програми.

Вістінґ зітхнув.

— Піди й скажи їй, щоб їхала додому, — кивнув Вістінґ на двері. — Вона сидить в авті, чекає — може, щось станеться. Поясни, що її завдання вичерпано.

У погляді Стіллера прозиралося небажання.

— Я лише намагався їй допомогти, — промовив він, підводячись зі стільця.

Вістінґ промовчав. Дивився кудись повз Стіллера. Червоний маркер на карті Гокксюнна зник, а вже за секунду з’явився на автобані.

— Вона їде трасою, — показав він на монітор.

Маркер рухався головним шосе вниз, до Драммена. Подружка, з якою Том Керр листувався з в’язниці, їхала в їхньому напрямку.

Задзвонив телефон Уве Гідле.

— Ми зареєстрували її пересування, — підтвердив він після короткої розмови і ввімкнув досі темний монітор.

— ІР-трансляція працює, — повідомив він, набираючи логін і пароль.

На екрані з’явилася картинка міської вулиці зі жвавим дорожнім рухом.

— Зйомка ведеться з відеореєстратора автомобіля, який веде стеження, — пояснив Стенберґ. — Стрім.

— У нас теж ведеться запис? — поцікавився Стіллер.

— Так… Доки картинка рухома, вона завантажується.

Вістінг випростався на стільці. Раніше він іще ніколи не був присутній при прямій трансляції з авта-переслідувача. Звик, що поліцейські, котрі вели зовнішнє стеження, повідомляли координати злочинця по рації, а він знаходив їхнє місцеперебування на карті. Останніми роками поліцейські методи ведення слідства зазнали неймовірного технологічного розвитку. Вся система кардинально змінилася. Поліція, до певної міри, стала сучаснішою й ефективнішою, тоді як у сфері відкритості, прозорості й громадського контролю мало що змінилося.

— Вона за два автомобілі попереду від нашого авта, — Стенберґ показав на старенький сірий «форд».

Якість зйомки була дуже доброю. Вістінґ міг прочитати номерні знаки авта перед капотом «форда». Стенберґ увімкнув динаміки. Чутно було музику з автомобільного радіо й монотонний шум дороги на задньому тлі.

— Маємо звук? — запитав він.

Музика змовкла.

— Так, ми на зв’язку, — підтвердив жіночий голос.

— Маєте що повідомити?

— Отримали відповідь від «Автопаса». За останній тиждень авто не перетинало автоматичних станцій контролю руху в найближчій околиці.

Стенберґ обернувся до Вістінґа.

— Це не її автомобіль. Зараз вона за кермом батькового авта. Ми не знаємо, чи вона має доступ до інших транспортних засобів.

— І ніщо не вказує на те, що вона була тут напередодні вночі, аби підготувати втечу? — уточнив Вістінґ.

Стенберг підтвердив.

— Вона остання, хто провідував Тома Керра у в’язниці, — нагадав він. — Жінка могла бути зв’язковою між Керром та Іншим, передавала інформацію з тюрми на волю і навпаки. Цілком могла навіть не знати, про що йдеться.

Автомобіль стеження минув розв’язку-коло й перетнув адміністративний кордон комуни Нижній Айкер.

— Якщо вона прямує сюди, то буде тут через півтори години, — прикинув Вістінґ. — На той час уже стемніє.

Вони й далі спостерігали за відеореєстратором. Нічого надзвичайного не відбувалося. У душу Вістінґові знову закралася тривога. Йому бракувало кабінету в поліційній управі, де він міг би сісти за свій письмовий стіл, зібрати докупи всі дані й узятися до тактичної роботи.

Авто їхало вздовж річки Драмменсельва, через долину Мйондален, а тоді пірнуло в тунель Стрьомсостуннелен. За якихось чверть години переслідувана машина й переслідувачі звернули на Е18 і попрямували в південному керунку.

— Таки сюди їде, — озвався Стенберґ.

Вістінґ глянув на годинник. Колишній головний слідчий у справі Тома Керра скоро має бути в нього; до того ж, він мав інше завдання.

— Я — в управу, — сказав він і глянув на Стіллера. — Семмельман ось-ось приїде. Мені потрібна інформація про відвідувачів Тома Керра у в’язниці.

Стіллер подав йому теку. Вістінґ відчинив відсувні двері й, уже виходячи, кинув через плече.

— Наступний брифінґ — у відділку. Тільки так зможемо прибрати звідси журналістів.

— Я з тобою, — підхопився Гаммер.

Стіллер кивнув.

— А як Ліне?

Надворі вітер хлюпнув дощем в обличчя.

— Тим не гризися, — буркнув Вістінґ. — Я відвезу її додому.

Розділ 19

Злива заливала вітрове скло, все за ним було розмитим. Ліне перегнулася через водійське сидіння, завела двигун, увімкнула «двірники» й пічку. Автоматично ввімкнулося радіо.

Навколо неї нічого не відбувалося. Бездіяльність її дратувала.

Чверть години тому приїхав автомобіль з їжею і бідонами з гарячими напоями. А попри те жодного руху.

Ліне намагалася згаяти час, гортаючи інтернет-сторінки в телефоні, але й там не було нічого нового про справу.

Від нетерплячки вона тупотіла ногами. Десь за годину стемніє. Вона подумувала, чи не проїхатися їй околицями, може, трапиться по дорозі поліцейський патруль; вона б його зафільмувала як ілюстрацію до пошуків Тома Керра. Газета «ВҐ» саме виклала фото двох поліцейських у човновій клуні біля Віксфьорду. Можна було б розвідати туди дорогу…

Вона саме виходила з авта, щоб пересісти за кермо, коли відчинилися відсувні двері сірого фургона. Звідти вийшли батько з Гаммером, і обоє сіли до неї в авто.

— Є якісь новини? — запитала Ліне.

Батько похитав головою.

— Ми з Гаммером їдемо у відділок, працюватимемо звідти. Але спершу відвеземо тебе додому.

Батько рушив, автомобіль застрибав по вибоїнах.

— Твоє авто заберемо в Кріпосі завтра, — сказав він. — Так чи так, мені треба навідатися до в’язниці, добре перетрусити камеру Керра й поговорити з наглядачами.

Ліне пристебнулася паском безпеки.

— Чудово, — кивнула вона.

Доки їхали лісом, ніхто не зронив ані слова. Авто пропустили на обох блокпостах, навіть не зазирнувши до багажника.

— Гадаєте, йому таки пощастило зникнути? — запитала Ліне, коли вони вже під’їжджали до міста.

Батько глянув у дзеркало заднього огляду, зустрівся поглядом з Гаммером.

— Усе інше спланували досконало, — вела далі Ліне. — Зовсім було б не дивно, якби його десь чекав схований автомобіль чи катер.

— Це все домисли, — відповів батько.

Ліне нетерпляче засовгалась на сидінні.

— Куди б він у такому разі міг подітися? — не відступала вона. — Куди б подався? Де міг би сховатися?

— Не знаю, — зізнався