Хроніка пригод Ґеня Муркоцького. Книга 2 - Оксана Іванівна Думанська

— Маєш де кімати?[24]

— Учора ще мав... Нині... Певно, не варт потикатися...

Рятівник по-дитячому наморщив носа:

— Добре є! Кину тобі прухавку[25] у сестри.

Ґеня це стривожило: хіба він відав, що то за сестра? Та діватися нікуди...

— Скажу, що ти — мій давній приятель, приїхав з-під Варшави — ти ж так вбраний елєґантсько!

Батяр упевнено вів Ґеня до сестри. А наш герой опам'ятався першим, зрозумівши: ще кілька кроків — і вони звернуть за ріг, на вулицю, де колись мешкав нещасний Кендзьорівський.

— Якщо твоя сестра Жозефіна, — промовив Ґеньо, — то ти Місько. І не ставай стовпом, пішли швидше. Ти добув із землі скарбничку? Що з неї вціліло?

Місько стусонув його в плече:

— Нічьо собі прінц![26]

Жозефіна зразу впізнала молодика, що приносив борг її покійному чоловікові.

— Се ви?

І відступила в передпокій.

— Се він, — підтвердив Місько, — наш пропалий Ґеньо. Скільки літ ми його не виділи? З двайцять?

Жозефіна впала в плачі, одночасно міркуючи, чи годованець Кендзьорівського не вдасться до якихось химер, щоб відібрати помешкання.

— Матір Божа! Як я могла вас не пізнати? Та покійний Адам щодня бідкався, що не встеріг вас перед тим Гробовецьким! Але ви тоді... Тобто коли прийшли... Ви нас вирятували з боргів...

Жозефіна була переконана, що треба й далі вдавати бідну вдову, аби зм'якло серце цього підступного пройдисвіта, який, певне, знову змовляється з Міськом на мантійство чи грабунок.

— То він уже був тут? — здивувався Місько. — Борги Адаму віддавав? І ти мовчала?

— Та я не пізнала! — виправдовувалася вдова. — Такий пристійний пан. Я гадала, адвокат, а він каже — комерсант.

— Виїмкова комерція! — вигукнув Ґенів рятівник. — Нині має від неї ховатися у нас!

У ранковій газеті — другого дня — репортер правдиво і мистецьки описав трафунок у каварні.

Терористичний напад на постійного клієнта

Учора близько полудня в каварні Майнля невідомий зловмисник намагався підірвати бомбою постійного клієнта, особа якого встановлюється. Це чоловік літ 28—ЗО, приємної зовнішности, вбраний по-моднярськи, ясноволосий і ясноокий. Він майже щодень сидів при вікні за філіжанкою кави та читав нашу газету. Пан Крамер, права рука власника каварні, стверджував, що той пан — винятково вихований і освічений — займав посаду радника у маґістраті. Свідки трафунку переконані: замах здійснив високий, як щогла, опришок, який кинув у бік потерпілого не лише бомбу, а й звинувачення непристойного змісту. Він, певне, і викрав постійного клієнта, особу якого важко встановити. Принаймні, у маґістраті ніхто не може назвати імени потерпілого.

Панна Сюзанна Крамер з нервовим нападом потрапила в лічницю, почувши, що саме вона стала причиною заздрости[27] між двома такими різними кавалерами.

Ґеня влаштовувала репортерська версія вибуху, бо вона як би виводила його з-під будь-якої підозри, а те, що в маґістраті немає нікого з радників, схожого на нього, хай буде на сумлінні татка Крамера.

Щось подібне сталося і в далекому Льондоні, де довірливий репортер дав слузі Бернарда Шова анкету для письменника. Слуга, не в тім'я битий, сам на неї відповів, а газета, з поміткою «Найновіші відомости з життя Шова» опублікувала таке:

«Встаю о п'ятій ранку, чищу собі черевики, потім танцюю зі служницею, входжу до кухні, ляскаю по сідницях кухарку й питаю: «Ну, стара, кава готова?» П'ю на кухні, чищу бараболю, замітаю та мию підлогу. Між десятою та одинадцятою відвідую свого шкільного товариша, фірмана, а часом іду з якоюсь дівчиною в прохід».

Чи лишилися люди, що вірять усьому написаному в газетах?