Хроніка пригод Ґеня Муркоцького. Книга 2 - Оксана Іванівна Думанська
— Я не пристосований до такої роботи. Чому маю вчити цих хлопчаків?
— Атлетизму! — гукнув Кендел. — Або автомобільній справі! Мені байдуже! Аби лиш хоч одна жива душа!
— Та ви перебільшуєте — он навколо вас скільки душ!
— Ви що! То мої вороги! Кожен мріє про втечу! Знаєте, скільки разів я переймав їх?
— То ви й мені пропонуєте бути при них сторожем? Це не по мені.
— Прошу вас, — благально сказав Кендел, — не поспішайте з рішенням! Ось приїде Сміт, ми потоваришуємо...
Збишек нічого не сказав у відповідь, бо у дворі почувся гомін, він накочувався хвилями. Це хлопчаки шикувалися на ранішнє підняття прапора. Кендел хутко вибіг.
— Юнаки! На вас дивиться вся Америка! Ви — її цвіт, її прийдешнє! Від вас залежить, якою буде країна за десять-двадцять-тридцять років! Вона потребуватиме ваших роботящих рук і ясного розуму! Тому сьогодні мусите...
Поки Кендел наказував, що кому робити, Збишек вислизнув до свого «форда». У спину йому галасувала юрма, розчарована такою підступністю, а дужче всіх репетував самі знаєте хто.
Збишек тиснув на газ і розмовляв сам із собою:
— Знайшов дурня! Та у в'язниці більше розваг, ніж у цьому таборі! Навіть не затягтися цигаркою! Я що — монах? А те їдло? Та об'їдки з ресторацій смачніші за їхні «страви для здоров'я»! Певно, Сміт уже вкурив, що тут смаленим пахне, і десь заліг на дно.
Хоч ми до цього часу нічого не знали про містера Сміта і нічого не знатимемо потім, усе ж можемо оповісти про той період життя, який він нині відбуває під Чикаґо, забувши про свої педагогічні обов'язки перед Фордовими вихованцями. Чоловік потрапив у тенета до нової поганської релігії «шанувальниць сонця». Новітні поганки урядили собі храм у теремах заможної вдовиці над озером Мічіґан. Вона і була основною грекинею серед кобіт з найкращого товариства, а «богом Сонця» — її дванадцятилітній син Вільям, який по смерті батька-будівничого отримав один мільйон долярів. Його навісна матір оповістила: покійний чоловік лиш опікувався Вільямом, який насправді має божественне походження. Містер Сміт почув про ті дива від випадкового співрозмовника, коли зупинився перекусити у дешевій корчмі — і звернув з дороги до Фордового табору...
Те, що він увидів над озером, так вплинуло на вразливого виховника, що бідолашний пішов на погук своєї поганської сутності, як сновида на поклик місячного світла.
...Зо двадцять пестро прибраних жінок танцювали божевільного танка довкола «бога», причепуреного у дорогу східну одежу, вкриту самоцвітами. Він сидів на золотому престолі. Появу Сміта сприйняли за знак небес і втягли у своє коло. Другого дня він уже був перебраний у довгу сорочку тонкого полотна, розцяцьковану всіма барвами веселки, і названий «пророком». Увесь поганський гурт поїдав кошиками виноград, сливи та персики, пив шипучий напій, що нагадував смаком підсолоджене пиво, гарцював під верески прибережжям і нічого не потребував від цивілізації. Сміту це сподобалося, хоча спочатку шлунок і кишківник обурливо грали марша. А «бог Сонця» висох на скіпку і плаксивим голосом просив у матері біфштекса...
Але про «бога» думав і його стрий! Він звернувся до поліції. Тридцятеро добре вгодованих дужих полісменів швидко вгамували верескливих жінок, отримавши по кілька подряпин на щоках, лиш «пророк» здався без бою. Тепер він, запроторений до цюпи[14], живе спогадами про несподіваний рай, а «бог» заїдає смачні обіди у стрия, щораз істерично викрикаючи, коли бачить гроно винограду або сливку.
Отака смутна історія трапилася з містером Смітом, на якого так сподівається рудавий містер Кембел серед хлопчаків, на яких сподівається вся Америка.
14.еодор Козобродський не припиняв своїх розмаїтих вислідів, незважаючи на часті звинувачення у некомпетентности. Цього разу він знову вдався до справи невигідної і тривалої. Прочитавши оповістку мексиканського вченого Текіли про викопаний кістяк коня, якому літ а літ, — шість тисяч, не менше! — Козобродський узявся довести його походження з нашого опришківського краю. Та грошей на подорож до Мексики не було, от він і почав натискати на патріотичні струнки серця адвоката Альбертшулле, нагадавши, що колись щедро обдарував його листами, аби прищемити хвіст тій шалениці Августинович. Вона ж так і не відсудила собі Львова як спадку від давніх предків!
Чоловіки обідали в «Говерлі» і, як водиться, не поспішали розмовляти про причину зустрічі. Спочатку обговорили новину про можливість спостереження, як з океану виринає Атлантида, бо ж недарма через землетрус десь побіля берегів Бразилії виявили себе аж два острови. Із сумнівами поставилися до новини від Моверда Картера, того самого, що віднайшов гріб Тутанкамона, про точне місце спочинку Олександра Великого під помпеанським стовпом в Олександрії. Засумнівалися у знахідці з Барселони — листі Христофора Колюмба, — з якого випливає, що він іспанець, а не генуезець, і відкрив Америку у двадцять вісім літ, а не у п'ятдесят. Потім адвокат, в якого здоров'я все частіш нагадувало про себе то блідницею, то серцевими нападами,
