– Але ж ви нічого не робили. Просто сиділи з тою… з тою штукою на столі.
– Тампон. Невже так важко сказати це вголос?
– Чому ви сердитесь на мене? Я намагаюся вас захистити.
– Послухайте, Святий Томасе, так завжди з жінками в цьому великому світі. Я пишу скаргу, а потім мене за це ще й вичитують. У мою особову справу заносять догану. «Не ладнає в чоловічому колективі». Якщо я знову пожаліюся – кінець моїй репутації. Скиглійка Ріццолі. Слабачка Ріццолі.
– Якщо не пожалієтесь, вважайте, що вони перемогли вас.
– Я вже пробувала. Не спрацювало. Тому, будь ласка, більше не треба заступатися за мене, домовились? – Вона закинула ремінець сумки на плече і зайшла до ліфта.
Тієї миті, коли двері ліфта стулилися, Ріццолі захотілося забрати свої слова назад. Мур не заслуговував на її докори. Він завжди був ввічливим, завжди тримався джентльменом, а вона в пориві люті кинула прізвиськом, яким його нарекли у відділі, прямісінько йому в обличчя. Святий Томас. Коп, який ніколи не переходив межі, ніколи не лаявся, завжди тримав себе в руках.
А ще були трагічні обставини його особистого життя. Два роки тому у його дружини Мері стався внутрішньомозковий крововилив. Півроку вона перебувала в комі, але Мур до останнього дня не опускав рук і все сподівався, що вона одужає. Навіть зараз, коли минуло вже півтора року після її смерті, він, здавалося, досі із цим не змирився. Він досі носив обручку, на його столі досі стояла її фотографія. Ріццолі бачила, як розпадалися шлюби стількох поліцейських, як на столах її колег фотографії жінок змінювали одна одну. А на столі Мура завжди була фотографія Мері, на її обличчі навіки застигла усмішка.
Святий Томас? Ріццолі скептично похитала головою. Якщо в цьому світі і були справжні святі, то аж ніяк не серед копів.
Один хотів, щоб він жив, інша хотіла, щоб він помер, і обоє навперебій запевняли, що люблять його більше. Син і донька Германа Ґвадовскі стояли по обидва боки батькового ліжка і дивилися одне на одного, жоден з них не бажав поступатися.
– Це ж не ти доглядав тата, – сказала Мерилін. – Я готувала йому. Прибирала в його будинку. Щомісяця возила його до лікаря. Коли ти востаннє відвідував його? У тебе завжди була купа важливіших справ.
– Я живу в Лос-Анджелесі, якщо ти забула, – гаркнув Іван. – У мене там бізнес.
– Ти міг би приїхати, бодай раз на рік. Невже це було так важко?
– Я приїхав, як бачиш.
– А, так, Містер Діловитість спустився до нас, щоб усіх врятувати. Раніше тобі було не до таких дрібниць. А зараз ти заявився і чогось тут вимагаєш.
– Я не можу повірити, що ти готова ось так просто його відпустити.
– Я не хочу, щоб він страждав.
– А може, ти хочеш, щоб він припинив спустошувати твій банківський рахунок?
Усі м’язи на обличчі Мерилін напружились.
– Ти справжній мерзотник.
Кетрін більше не могла цього слухати і втрутилася в їхню суперечку:
– Це не місце для таких розмов. Будь ласка, обоє покиньте палату.
Якусь мить брат із сестрою в сповненій ворожості тиші міряли одне одного поглядами і вичікували, так, ніби той, хто вийде першим, автоматично зазнає поразки. Тоді Іван пішов до дверей – загрозлива постать у дорогому костюмі. Його сестра, Мерилін, що мала вигляд втомленої хатньої господині з передмістя, якою вона й була, стисла батькову руку і вийшла за братом.
У коридорі Кетрін розказала їм усі невтішні новини.
– Ваш батько перебуває в комі з часу нещасного випадку. У нього відмовляють нирки. Через тривалий діабет робота нирок погіршилась, а травма лише ускладнила ситуацію.
– А скільки шкоди йому завдала операція? – запитав Іван. – Ваша анестезія?
Кетрін уже закипала, але стрималась і спокійно відповіла:
– До нас його доправили без тями. Анестезія тут ні до чого. А от пошкодження тканин спричинює додаткове навантаження на нирки, а нирки вашого батька й без того відмовляють. До того ж йому діагностували рак простати, який уже поширив метастази в кістки. Навіть якщо він вийде з коми, ця проблема залишиться.
– Ви хочете, щоб ми відмовилися від подальшого лікування, так? – запитав Іван.
– Я просто хочу, щоб ви ще раз подумали про його стан. Тоді, якщо його серце зупиниться, ми не будемо його реанімувати. Ми дамо йому можливість спокійно відійти.
– Ви хочете сказати – дозволимо йому померти.
– Так.
Іван пирхнув.
– Я вам розкажу дещо про мого батька. Він ніколи не здавався. І я не буду.
– Заради Бога, Іване, тут не йдеться про те, хто виграє, а хто програє! – крикнула Мерилін. – Тут ідеться про те, коли відпустити його.
– А ти так квапишся зробити це, чи я помиляюся? – відповів він, повертаючись до сестри. – Перші ознаки труднощів – і маленька Мерилін біжить до тата, який усе вирішить за неї. А знаєш, він ніколи не вирішував моїх проблем.
В очах Мерилін забриніли сльози.
– Справа не в татові, правда ж? Ти поводишся так тільки через те, що хочеш мене перемогти.
– Ні, я лише хочу дати йому шанс поборотися за власне життя. – Іван глянув на Кетрін. – Я хочу, щоб ви зробили для мого батька все можливе. Сподіваюся, ви зрозуміли мене.
Мерилін втирала сльози і дивилася, як її брат ішов геть.
– Як він може казати, що любить його, якщо ніколи його не відвідував? – Вона повернулася до Кетрін. – Я не хочу, щоб мого тата реанімували. Можете записати це до його картки?
Перед Кетрін постала етична дилема, якої боялися всі лікарі. Хоча вона й була на боці Мерилін, останні слова її брата несли в собі чітку погрозу.
– Я не можу змінити процедуру, доки ви з братом не домовитесь, – відповіла вона.
– Він ніколи не погодиться. Ви ж чули його.
– Тоді вам доведеться ще раз з ним поговорити. Переконати його.
– Ви боїтеся, що він подасть на вас до суду, адже так? Саме тому ви не хочете міняти процедуру.
– Я бачу, що він дуже розлютився.
Мерилін сумовито кивнула.
– Ось так він і перемагає. Завжди так.
«Я можу зшити докупи людське тіло, – подумала Кетрін. – Але не можу склеїти цю розбиту сім’ю».
Коли за півгодини вона виходила з лікарні, ще пригадувала ту зустріч, сповнену болю і ворожості. Була п’ятниця, і на неї чекали безтурботні вихідні, однак, повертаючись додому, вона чомусь не відчувала втіхи. Надворі було спекотніше, ніж учора, коли термометр показував за тридцять, і Кетрін прагнула якомога швидше опинитися у
