Клубок застряг у горлі.
— Я роздеру тебе. Якщо ти це зробиш, я дертиму тебе на шматки. Ти пожалкуєш, що не вмер від СНІДу, — навіть вимовляючи таке, Андрій не міг угамувати тремтіння в голосі.
Довговолосий помітив це і гидко ошкірився.
— Забери руку, — повторив Андрій.
— Не бійся, при побутовому контакті не передається, гарантія, — заспокоїв той. — А до твоїх погроз мені байдуже. Я й так здохну. Я вже тепер усе одно що мертвий. Зомбі, — про шепотів він в обличчя Андрієві, — мертвий авансом.
Лише зараз Андрій, нарешті, згадав, де бачив такий погляд. Це був погляд приреченої людини, людини, яка відчуває близьку смерть. Так дивляться хворі на рак, ті, хто знає про свою хворобу. Ось де він це бачив.
— Чого тобі треба від мене? — відвернувши обличчя, аби не чути його смердючого подиху, запитав Андрій.
— Настане час — дізнаєшся. А зараз повернися спиною до мене, руки на стіну.
Зціпивши зуби, Андрій виконав наказ, а той почав нишпорити по його кишенях. Там були тільки гроші, точніше — частина їх. Якусь мить довговолосий повагався, після чого гроші перейшли до його кишені. Раптом Андрієвої руки торкнулося щось металеве. Що це? Він сіпнувся, щоб відвести руку, та метал клацнув, і на лівому зап’ясті зімкнувся металевий обруч. Другий був на руці незнайомця. Відтепер їх зв’язували наручники.
— Ну ось, — довговолосий був задоволений собою, — тепер можна спокійно працювати.
— Чого тобі треба? — знову запитав Андрій якомога спокійніше.
— Не так багато, — молодик говорив глузливо. — Одну жінку. Зріст сто шістдесят сантиметрів, білява, симпатична, правда, не настільки, щоб за неї пропадати. Звати Ліна.
Щось обірвалося всередині. Обірвалося й полетіло донизу… Андрій відчував це ще вчора. Не хотів вірити, але знав, що це сталося через неї. Через ту, повз яку неможливо було пройти просто так, пройти й забути.
Погляд недобрих очей протинав наскрізь. Здавалося, незнайомець здатний прочитати думки. Після кожного свого слова він ловив найдрібніший рух, зміну виразу обличчя, інтонації свого заручника. Андрій розумів, що видає себе з головою. Зіграти дурника не було шансів, але…
— Послухай, мужик, ти мене з кимось плутаєш. Яка ще Ліна?!
— Мальована. Ще одне дурне запитання — і ми посваримося.
— Яка Ліна? — зірвався Андрій, несподівано відчувши в собі талант артиста. — Та ви тут усі з глузду поз’їжджали! Хапаєте, б’єте незнайомих людей…
— А навіщо тобі Іра Ващенко? — майже по складах спокійно запитав незнайомець, продовжуючи дивитися в очі. — Для чого?
Андрій не знайшовся, що відповісти.
Холодна пітна рука стиснула йому пальці. Від цього дотику Андрія пробрало морозом наскрізь. Він спробував обережно їх звільнити, але незнайомець стискав і стискав, дивлячись йому в очі.
— Кінчай, — сказав Андрій. — Я згоден.
— Де вона? — запитав довговолосий. — Зараз ми їдемо туди.
Це був глухий кут. Андрій не знав, що казати, не знав, що робити. Він узагалі не знав, як бути. Йому, позбавленому будь-якого вибору, доведеться везти цього божевільного смертника до свого міста, де зараз була та дівчина, яка так сподобалася йому в поїзді і тільки через це опинилась у важкому стані на лікарняному ліжку.
— Я чекаю.
Його пальці знову торкнулися Андрієвої руки.
— Вона в моєму місті, там, де я живу.
— А де ти, паскудо, живеш?
— У Жукові, — відповів Андрій.
Ніякого Жукова насправді не існувало, принаймні Андрій у ньому не жив.
— Що за Жуків? Де це? Я не чув.
— Волинська область. Містечко на кшталт вашого, трохи менше.
Усе-таки Андрій устиг прийняти рішення, тому й назвав свою область. На щастя, про район довговолосий не запитав. Їхати доведеться — ясно, як божий день. Куди ж його вести? Тільки не до Ліни! Але ж і не ставати смертником! Залишається тягнути час і думати, як викрутитись. Повівши його в зовсім іншому напрямку, Андрій автоматично відрізав би собі шлях до відступу: рано чи пізно цей маніяк зрозуміє, що його дурять. Ні, він поведе цього психа в потрібному напрямку. Не може ж той бути пильним усю дорогу. Андрій обов’язково упіймає слушну мить і якось спекається цього гада. Тоді, якщо це вдасться, навряд чи він шукатиме Андрія в межах області, переконавшись, що отой Жуків виявився вигаданим містом. Логічно було б думати, що і стосовно області також брехня. Існувала ймовірність, що незнайомець дотумкає взяти карту, приміром, автошляхів…
Але міркування довговолосого текли іншим руслом. Він таки хотів підстрахуватися, проте інакше, ніж побоювався заручник:
— Слухай, а покажи-но мені свого паспорта, га? До речі, де він? Або якесь інше посвідчення? Ти ж не хочеш сказати, що приперся сюди за стільки кілометрів без будь-якого документа? Га? Що скажеш?
Рука довговолосого поповзла по коміру плаща. Зараз його пальці торкнуться
