Зараз там, у лікарні, перебуває хвора на СНІД. Ніхто з персоналу про це не знає. Їй робили ін’єкції, перев’язки, інші маніпуляції. Можливо, їй переливають кров! Забруднюються інструменти, шприци, руки лікарів, сестер. Руки! Хтось також може вколотися або мати мікротравми на руках. Хтось недбалий може погано простерилізувати інструменти або шприци. Звичайно, хворій, як і належить, уже взяли кров на аналізи, зокрема й на СНІД. Але коли-то ще буде результат? Більш ніж за тиждень. Йому знову стало гаряче. Невже таке може статися? Чи вже сталося? Можливо, чоловік зо п’ять уже винесли з лікарні отой СНІД і от-от передадуть його ще п’ятьом? Ця проблема завжди здавалася далекою та абстрактною. СНІД! То й що з того? Контингент інфікованих чи й хворих існував переважно у великих містах. Андрій точно пам’ятав, що за часів його роботи у Старогородській лікарні таких хворих не було. До них лише долітала інформація з офіційних джерел, статистика, але це були голі цифри, які не викликали ніяких відчуттів. Персонал лікарні, як і належить, виконував усілякі інструкції щодо профілактики, усім хворим робили аналізи на СНІД, якщо не було перебоїв із реактивами, — і все. На проблему всі дивилися крізь пальці, наче були впевнені, що такий хворий у лікарні ніколи не з’явиться, не приїде з Одеси, Києва чи іншого великого міста, де, як казали, їх вистачає з головою. За якоюсь парадоксальною особливістю людського мислення до пори до часу цією проблемою серйозно не переймався ніхто. Як то кажуть, поки грім не вдарить, мужик не перехреститься. Лише тепер Андрій ясно усвідомив, що грім цей може вдарити, ще й так, що мало не здасться, а можливо, уже вдарив. Що ж буде далі?
Пружина знову клацнула. Нарешті цей маніяк сховав ножа. Цей звук і вигляд леза, яке щойно торкалося його шиї, повернули Андрієві думки до проблем власної персони.
І він побачив на своїй руці ще одну маленьку подряпину, якої спочатку чомусь не вгледів. Оця вже точно була несвіжою. Коли вона з’явилася? Коли?! В Андрія знову попливло перед очима. Щось повзло по його щоці. Це була крапля. Багато таких прозорих холодних крапель вкрило його обличчя.
Довговолосий давно зупинив машину. Андрій сидів, закам’яніло дивлячись на свої руки, з обличчям, вкритим рясним потом, а незнайомець, повернувшись упівоберта і спершись ліктем на кермо, уважно розглядав його. Він більше не реготав. Нарешті Андрій підняв голову. Перед очима й далі все розпливалося, і той, хто сидів за кермом, наче зливався тепер в одну темну пляму.
— Що, — запитав довговолосий з дурнуватою посмішкою, — ти вже встиг з нею виспатися? І як вона тобі? Скажи, клас баба… І вона що, не попередила про свою болячку?
Він придуркувато гиготнув.
— Ну добре, добре, не бійся, — вів своєї Андріїв викрадач. — Чого ти так зблід та спітнів? Господи… Аж дивитися моторошно. Я ж не казав, здається, що вона хворіє на СНІД! Я лише сказав, що мушу подякувати їй за нього. А це, погодься, різні речі. Особливо, я бачу, для тебе.
І він поблажливо поплескав свого бранця по щоці. Андрій підняв на нього очі. Що він сказав? Що в неї немає СНІДу? Тоді що вона йому завинила? Та голова його була зараз наче незмащений механізм, що ледве працював.
Машина рушила, і невдовзі місто лишилося позаду. Вони під’їхали до заправної станції. Водій знизив швидкість і зупинив авто біля однієї з колонок.
— Сиди тихо, — кинув Андрієві, — СНІД плаче по тобі.
Залишивши свої двері відчиненими, він підійшов до віконця. Андрієві кортіло скористатися цією паузою: він посмикав петлю, потім спробував прослідкувати пальцями, куди вона йде. Схоже, тросик кріпився десь глибоко під сидінням, можливо, до металевої частини кузова. Спроба перегинати тросик, аби поламати його, також виявилася марною — дротяні волокна були надто гнучкими. Двері з його боку також не відчинялися. Усе виявилося добре продуманим. Спробувати дотягтися до відчинених водійських дверей і, закривши їх, заблокувати зсередини? А що це дасть? На станції ані душі. Цей божевільний просто розіб’є скло й відчинить дверцята. А тоді… Про те, що трапиться потім, думати не хотілося. Ні, цією паузою скористатися не вдасться. І Андрій повернувся до своїх думок.
Отже, на СНІД Ліна не хвора. Звичайно, якщо вірити цьому психові, який міг навмисне збрехати, аби не втратити засобу примусу. Якби припустити, що він, Андрій, дійсно був її коханцем, як цей бевзь і подумав, то повідомляти Андрія про її хворобу не було ніякого сенсу. Адже у цьому випадку вони обоє практично урівнювалися. Така ситуація, звичайно, його не влаштовувала, і він збрехав. Ліна справді могла бути інфікованою! Довговолосий прохопився випадково, можливо, під впливом емоцій, а схаменувшись, почав задкувати. Бо тільки через свого заручника він мав змогу вийти на неї. Якщо ж Ліна таки інфікована, то навіщо вона йому? Вона також помре. Чи він хоче, щоб це сталося раніше? Можливо. Жага помсти — річ нерозсудлива.
Андрій схилився лобом на передню панель машини й розмірковував про все це, підсвідомо вишукуючи варіанти, за яких Ліна не була б… Навіть не хотілося зайвий раз про це думати. До нього поступово поверталася здатність логічно мислити, напевно, тому, що цей схиблений не сидів зараз поруч. І все-таки дійти якихось більш-менш прийнятних висновків ніяк не вдавалося. А що як узагалі все це — блеф? Просто блеф. Якщо немає ніякого СНІДу? Якщо все вигадано лише для того, аби присилувати його їхати?
VIIIВони від’їхали від заправної станції і взяли напрямок на Луцьк. Андрій прикинув відстань. Напевно, годин десять безперервної їзди. Ну що ж, принаймні цей час він мав для пошуків варіантів.
