Тремтячими пальцями відкривши пачку, Андрій припалив сигарету і глибоко затягнувся. Зараз… Зараз він неодмінно щось вигадає. Багажник! Йому потрібен вміст багажника. Там обов’язково має бути сумка з інструментами. Залишається тільки дістатися до неї. Хвилин п’ять він розмірковував, потім знову спробував різко перегинати тросик, намагаючись переламати його. Усе марно. А до багажника надто далеко. Майнула думка заїхати в село. Але не наважився: тут хоча б машини ніхто не бачить.
І раптом за кущами почулися голоси. З’явилося двоє хлопчаків років по п’ятнадцять, що бігли з вудками стежкою. Андрій посигналив і, опустивши скло, замахав їм рукою. Вони підійшли.
— Хлопці, — сказав він, — ось вам ключі, витягніть мені з багажника інструменти, будь ласка.
Вони глянули на нього підозріливо, і один промовив:
— А самі чого не можете?
— Та дверцята заклинило, не можу вийти.
Старший підбіг, взяв ключі і відкрив багажника.
— Дядьку, а тут немає ніяких інструментів. Тільки якісь пакунки… — крикнув він звідти.
— А ти подивися десь за колесом, за запаскою. Може, відкрути його!
— Та немає нам коли!
— Ну ходи, — сказав Андрій, — давай ключі.
Він залишив собі кілька сигарет із пачки «Мальборо», знайденої в бардачку, і тицьнув пачку хлопцеві під ніс.
— Десять хвилин попрацюєш і отримаєш оце. Це тобі не «Ватра» й не «Політ».
У хлопця загорілися очі. Він, щоправда, знову недовірливо глянув на незнайомого дядька, однак за кілька хвилин усі інструменти з багажника були вже в Андрія. Забравши сигарети, хлопці побігли далі, а він, попрацювавши хвилину плоскогубцями і вибравшись нарешті з машини, із задоволенням розім’яв ноги.
Разом із несподіваною волею прийшла розгубленість. Андрій не уявляв, що тепер робитиме, хоча тікати звідси треба якнайшвидше. Це зрозуміло. Але як? Повертатися до Галютина й сідати там на поїзд було б чистим божевіллям. Його ж запевне шукатиме ця сумнівна компанія, банда. От-от вони кинуться на пошуки, хай-но тільки цей звихнений смертник повідомить дружків про його втечу. Схоже, він у них за головного або має якісь важелі, щоб диктувати їм свою волю. Яка різниця, головне, що такий шлях до втечі для нього відрізаний. Андрій не знав можливостей цієї зграї, але не так уже й важко, маючи в розпорядженні кілька чоловік, перекрити в невеликому містечку автовокзал та залізницю. Можна було б вийти десь далі на трасу і, спинивши попутку, дістатися до найближчого райцентру. Але й тут його могли шукати. Жодний із цих варіантів його не влаштовував.
Андрій напрочуд швидко вжився в образ втікача, на якого полюють, аж сам дивувався власній спритності. Для початку, знайшовши ганчірку, він протер у машині все, чого міг торкатися. Хто знає, що це за машина і що на ній висить? Краще нехай тут не буде ніяких слідів його присутності. Потім відійшов кілька кроків і сховав під кущем ключі, запам’ятавши про всяк випадок місце. У машині не знайшлося нічого корисного, окрім чотирьох шоколадних цукерок, що валялися просто в багажнику під кількома пустими коробками, та більш як півметрової труби з привареною головкою, якою, схоже, відкручували гайки коліс. У певному розумінні її можна було вважати зброєю. Трубу він прихопив із собою.
Цукерки зникли в шлунку за якусь мить і принесли неабияку користь: минула слабкість у ногах та відчуття голоду. Все-таки вони були шоколадними. Тільки тепер Андрій згадав, що не їв майже добу. Він сидів за кущами на березі, метрів за триста від залишеної машини, і добре її бачив. Ніхто так і не з’явився. На душі шкребли коти. Годі було сподіватись так просто дістатися додому. Але й там, удома, спокій на нього не чекав. Там була Ліна. Андрія пересмикнуло від згадки про те, що наговорив довговолосий. Потрібно було якнайшвидше зателефонувати до лікарні, попередити про можливу небезпеку. Натомість він уже битих дві години пиляв напилком залізяку. Нарешті наручники полетіли у воду. На ходу обтріпуючи плаща, Андрій пішов до села.
Вузол зв’язку вдалося відшукати швидко. Сховавшись у кутку, Андрій чекав замовленої розмови. Село виявилося великим, але досить занедбаним. Люди, які траплялися йому назустріч, зацікавлено оберталися на незнайомця. Неголене обличчя, довгий сірий плащ сучасного крою, але брудний і зім’ятий, волосся скуйовджене. Та ще й постійно злодійкувато озирається. Хіба міг такий персонаж не привернути до себе уваги, особливо в селі, де всі знайомі між собою? Дорогою він заскочив до сільмагу і, витягши з-за підкладки плаща перший же папірець, що вдалося намацати, купив банку м’ясних консервів. Хліба там не було. І тільки у приміщенні переговорного пункту його охопило якесь тимчасове заспокоєння. Звідси, з вікна, йому було добре видно все навколо: якби хто під’їхав чи підійшов, то він би побачив. Від тепла починало хилити в сон.
— Номер не відповідає, — вирвала Андрія з дрімотного стану телефоністка.
Отже, Варцаб’юка вдома немає. Довелося замовити номер хірургічного відділення. Цього разу телефоністка впоралася швидше. Андрій пройшов до кабіни.
— Алло?
Голос на тому кінці чувся досить чітко:
— Хірургія, чергова сестра.
— Попросіть завідуючого.
— Його немає.
— А з лікарів хто-небудь є?
— Немає, а хто це?
— Мартинюк. А де Варцаб’юк?
— Докторе! А я вас не впізнала, напевно, здалека дзвоните… Григорій Микитович щойно поїхав додому. Ну, може, хвилини три тому вийшов. Хвилин за п’ятнадцять передзвоніть йому додому, він
