Легенда золотої кицьки - Ксенія Пєтухова
Ян сказав би, що це погана ідея. Варто знайти тихе місце, аби переночувати, а на ранок іти шукати підробіток. Може, за місяць вдасться заробити грошей і прожити ще якийсь час тут, доки вдома все вгомониться, вляжеться. Аж потім, без сумніву, підвернеться нагода повернутись до матері… Аби тільки з нею все було добре!
Але ж Яна більше не було. А Джон дістав пігулку з посудини, підніс до очей — рожеве тло, червоненькі цятки. Наче вітамінка.
На смак вона виявилась крохмально-солоденькою.
Свята вийшла зі скляних дверей клубу і, зробивши кілька кроків, одразу ж перечепилась за щось кремезне.
Вона навіть не встигла набрати у груди достатньо повітря, тому полетіла на землю з голосним «ах!», що мало б привернути увагу довколишніх. Але на вулиці біля клубу вже не було жодної душі — 5 година ранку — це саме той час, коли навіть безпритульні коти й собаки міцно сплять і пихтять носами у своїх схованках.
Свята запобігливо встигла підставити долоні, аби не вгрузнути обличчям у асфальт. Тепер червоні цяточки на шкірі від недавньої взаємодії з частинками гравію нещадно кололи нерви.
Та наступної миті її невдоволений погляд торкнувся перепони, що змусила дівчину впасти.
— От халепа! — шоковано видихнула Свята і, не встаючи, підповзла до тіла, яке перекрило їй дорогу із нічного клубу.
Чорне розкуйовджене волосся, потерта шкіряна куртка темно-синього кольору, щетина, вузькі міцно зімкнуті губи… Це був шибайголова з потягу!
Він спав прямісінько на повороті від виходу з клубу. Можна було подумати, що хлопця били, і він, не допусти небо, помер чи просто знепритомнів, але дихання було рівне й сильне. Швидше за все, він лишень надерся алкоголем до безтями.
Свята спробувала розворушити його.
Той тихо застогнав. Відповідати свідоміше на подразнення з навколишнього світу молодик вочевидь не збирався. А й справді, нащо розплющувати очі, коли одразу побачиш спекотну брудну реальність? Краще втекти в сон…
Свята піднялася на ноги й зітхнула. А потім легенько стукнула чорнявого палисвіта невисоким підбором по лобі.
На диво, він одразу ж відкрив очі і зойкнув.
— Ти цей… чого? — спитав він, ледь ворушачи язиком.
— О, то ми навіть розмовляємо?! — насмішкувато порснула Свята. — А я думала, ти тільки дровиною лежати можеш посеред вулиці.
— Що? — ледь промимрив шибайголова і обома руками схопився за голову.
Здається, чоловіку було кепсько.
— Що ти пив? — вирішила розібратися Свята, але той не відповів. Він силкувався піднятися, та лише з третьої спроби у нього вийшло обпертися на лікті.
Свята мовчки спостерігала за рухами чорнявого і думала: це доля! Це точно вона, ця безглузда падлючка! Це доля вляглася тут коло входу до нічного клубу, аби Свята перечепилася за неї, інакше й бути не могло!
Спочатку таке дивне знайомство у потязі… Тепер зустріч тут… Якщо кішка з видіння не помилилась і це саме той, хто мусив зустрітись Святі… Якщо це тільки він…
Шибайголова закрив обличчя рукою і відкинувся на спину. Він почав знову втрачати свідомість: у сильному тілі все ще грав свою токсичну колискову не тільки алкоголь, а, напевно, ще якась бридотина.
Швидкими рухами дівчина знов потрусила свого знайомого, та він все ще був не зовсім при собі.
— Воїни… Вони тут тримали рабів. А я вбивав їх… Я багато вбивав… — промимрив чоловік і раптом затих.
Свята не витримала і сплеснула руками. Ну як можна до такого себе доводити?
Вона спробувала підняти чоловіка на ноги, та той, мов мішок із овочами, знов гепнувся на асфальтовану дорогу.
— Скільки можна валятися і корчитись?! — прошепотіла дівчина і знову, вже міцніше, підхопила чоловіка за руки. — Це хіба хтось тебе нагодував і напоїв усіляким непотребом, що ти тепер як шматок лайна нездужаєш на дорозі?! Хіба хтось? Ні ж бо — ти сам! Ану вставай! Опудало нечесане! Вставай кажу!
Свята і далі вела свій монолог і намагалася зрозуміти — якого ж біса вона все це робить? Звісно, допомогти бабці перейти дорогу, впевнити прищавого хлопця в тому, що він чудова людина, пособити подружці у скрутному становищі і дати місце у своїй квартирі — все це Свята робила не раз і вважала за примхи дурної голови, що не може жити без альтруїзму. Але тепер… Навіщо їй цей тип? Невже лише через якесь чергове видіння?
— От знаєш… Я весь час комусь помагаю, — пожалілася Свята, вкладаючи одну руку чоловіка собі на спину, аби легше було волокти його до таксі, що мало прибути з хвилини на хвилину. — А як мені потрібна допомога — то ні, Святочко, а що ж на це пан Ларс скаже? Гроші тобі віддати? Не можу, вибачай. Пан Ларс голову відірве… Як от цей Антон із клубу… Тільки попросила у нього віддати борг — бо ж гроші потрібні — то він одразу ж і Ларса згадав…
— Шо? — дурнувато перепитав чорнявий, впевнивши дівчину в тому, що не зрозумів ані слова з її монологу. Проте він нарешті зробив перший крок. Це в нього вийшло досить-таки непогано, тому Свята вирішила, що зможе довести його до таксі, яке вона викликала кількома хвилинами раніше, без проблем. А потім Свята підвезе цього великого та, на жаль, безпорадного здорованя за адресою, яку він, можливо, зможе назвати. Мусив же шибайголова десь зупинитися?
— Що… що ти казала? — трохи загальмовано повторив чорнявий.
— Та нічого, розслабся, — відповіла Свята. — Нерви в мене слабенькі… а все через дуреп усіляких. От була в нас сьогодні у клубі така товста падлюка — в червоному оксамиті. Усі нерви мені попсувала… Ще й зараз, напевно, сидить за столиком коло подіуму. Я б їй усі патли повисмикувала… А ближче до ранку знов сюди доведеться повертатись — і ця товстозада курва, мабуть, ще буде тут стирчати… Ой, життя моє важке…
— Вона тебе
