Маятник Фуко - Умберто Еко
Діоталлеві сказав, що він може поїхати додому сам, на таксі, він же не при смерті. Йому треба лягти. Він одразу ж викличе лікаря, він обіцяє це. І розклеївся він зовсім не через Бельбові теревені, він погано почував себе ще з учорашнього вечора. В Бельбо полегшало на душі й він провів його до таксі.
Повернувся він стурбований: «Якщо задуматися, вже кілька тижнів у цього хлопця нездоровий колір обличчя. Мішки під очима… Як це можливо, я повинен був померти від цирозу ще десять років тому, одначе мені як із гуски вода, а він, який живе як аскет, має катар шлунка, а може, й щось гірше, на мою думку, це виразка. До дідька План. Ми всі божевільні».
«Але я думаю, що від пігулки меранколу все йому пройде», сказав я.
«Я теж так думаю. Але краще додати до цього ще й гарячу грілку. Маймо надію, що він буде розсудливий».
101
Qui operatur in Cabala… si errabit in opere aut non purificatus accesserit, deuorabitur ab Azazale.
(Pico della Mirandola, Conclusiones Magicae)[250]
Криза у Діоталлеві настала наприкінці листопада. Наступного дня ми чекали його в офісі, а він зателефонував, і сказав, що лягає в лікарню. Лікар запевняв, що симптоми не надто серйозні, але краще провести обстеження.
Бельбо і я пов'язували його хворобу з Планом, вважаючи, що ми, можливо, зайшли задалеко. Ми впівголоса говорили один одному, що це безглуздо, але почували себе винними. Вже вдруге я відчував себе співучасником Бельбо: одного разу ми разом замовчали певні речі (перед Де Анджелісом), цього разу ми — знову разом — говорили занадто багато. Безглуздо було почувати себе винними — тоді ми були в цьому переконані — але ми не могли позбутися ніяковості. І так більше, ніж на місяць, ми припинили говорити про План.
Через два тижні Діоталлеві з'явився знову і невимушеним тоном сказав, що попрохав у Ґарамона відпустку за хворобою. Йому порадили провести лікування, він не розводився про подробиці, але це лікування зобов’язувало його з’являтися в клініці що два-три дні, і воно може викликати у нього ослаблення. Не знаю, наскільки він міг ослабнути ще більше: тепер колір його обличчя був тотожний з кольором волосся. «І припиніть ці історії», сказав він, «як бачите, вони шкідливі для здоров'я. Це помста розенкройцерів».
«Не турбуйся», сказав йому Бельбо з усмішкою, «ми добре всиплемо розенкройцерам, і вони залишать тебе у спокої. Досить ворухнути пальцем». І він ляснув пальцями.
Лікування тривало аж до початку нового року. Я поринув в історію магії — у справжню, серйозну історію, не ту, нашу. Ґарамон з'являвся в наших сторонах принаймні раз на день, щоб спитати, як мається Діоталлеві. «І прошу вас, панове, повідомляйте мені про будь-яку потребу, я маю на увазі, про будь-яку виниклу проблему, про всяку необхідність, де я — і наша фірма — можемо зробити щось для нашого шанигідного друга. Для мене він наче син, скажу більше, наче брат. Зрештою, ми живемо у цивілізованій країні, Богові дякувати, і хоч би що там говорилося, маємо чудову службу охорони здоров’я».
Альє виявив стурбованість, запитав про назву клініки і зателефонував до її директора, свого щирого друга (а крім того, сказав він, брата одного АВК, із яким він перебував у надзвичайно сердечних стосунках). Діоталлеві трактуватимуть з особливою увагою.
Лоренца сповнилася співчуттям. Вона заходила до видавництва «Ґарамон» майже щодня, аби спитати про новини. Це мало б ощасливити Бельбо, але стало для нього підставою похмурого діагнозу. Під час цих візитів Лоренца була йому недоступна, адже приходила не заради нього.
Незадовго до Різдва я випадково почув уривок розмови. Лоренца говорила йому: «Запевняю тебе, буде чудовий сніг, і покої у них розкішні. Ти зможеш побігати на лижах. Згода?» З цього я виснував, що вони збиралися святкувати Новий Рік разом. Але після Богоявлення Лоренца з’явилася одного дня у коридорі і Бельбо сказав їй: «3 Новим Роком», ухиляючись від її спроби обняти його.
102
Вирушивши звідти, ми прибули у місцевість, звану Мілестре… де, подейкують, колись жив чоловік, званий Гірським Старцем… І на височенних горах, які оточували долину, він побудував товстезний і високий мур, що мав у обводі тридцять миль, і входилося туди через двоє таємних дверей, вирубаних у горі.
(Odorico da Pordenone, De rebus incognitis, Impressus Esauri, 1513, гл. 21, стор. 15)
Одного дня наприкінці січня, проходячи вулицею Маркезе Ґвальді, де була запаркована моя машина, я побачив Салона, який виходив з видавництва «Мануціо». «Погомонів трохи з приятелем Альє…» сказав він мені. Приятелем? Наскільки я пам’ятав з часів свята у П’ємонті, Альє не вельми його любив. Що це, Салон стромляв носа до справ «Мануціо», чи Альє використовував його для хтозна-яких контактів?
Він не дав мені часу над цим замислитися, запропонувавши аперитив, і ми опинилися у Піладе. Я ніколи не бачив його в цих краях, але він привітався зі старим Піладе так, ніби вони зналися вже віддавна. Коли ми сіли, він запитав мене, як мається моя історія магії. Він знав навіть це. Я спровокував його до розмови на тему порожнистої землі і того Себоттендорфа, що його згадував Бельбо.
Він засміявся. «A-а, ну певно, божевільних серед ваших клієнтів не бракує! Про цю історію з порожнистою землею мені нічого невідомо. Щодо фон Себоттендорфа, звісно, то був дивний суб’єкт… Він наважився навіювати Гіммлерові та компанії самогубчі для німецького народу ідеї».
«Які ідеї?»
«Орієнтальні фантазії. Ця людина остерігалася євреїв і святобливо шанувала арабів і турків. Чи відомо вам, що в кабінеті Гіммлера, окрім Майн Кампфу, завжди лежав Коран? Замолоду Себоттендорф захоплювався якоюсь турецькою сектою втаємничених і розпочав вивчати ісламську гнозу. Він говорив „Фюрер“, але думав про Гірського Старця. І коли всі вони разом заснували СС, у них на думці була організація, подібна до асасинів… Запитайте себе, чому під час Першої світової війни Німеччина й Туреччина були союзницями…»
«А вам звідкіля все це відомо?»
«Я вам уже говорив, здається, що мій бідолашний татусь працював на
