Офіцер із Стрийського парку - Андрій Анатолійович Кокотюха
— Я виведу, пане Цезарю.
Сіпнулося віко.
Клим повернувся, в русі вивільняючи плече.
— І хто в нас тут?
На нього дивився молодий, років двадцяти батяр, праву половину лиця якого потворила родима пляма. Від молодика відгонило недавно випитим, очі блищали, він явно працював на публіку.
— Я — Кшись Пляма, і мене всі знають.
Ну звісно, як же ще такого прозвати...
— Знають тут мене, — мовив Кошовий. — Ось, пан Цезар не дасть збрехати. Й то давно. Коли ми познайомилися з ним, ти ще просив у матусі цицьку, — він навмисне взяв такий тон, провокуючи батяра й тим самим змушуючи того відкрити слабкі сторони в обороні. — Тепер, бачу, ти дуже тішишся з дозволу заходити сюди, в поважне товариство. Інакше сидів би, де посадили, й чекав, поки дорослі залагодять свої справи.
Пляма сплюнув, цілячи Климові на черевик, і йому вдалося.
— Коли вже пан Цезар хоче когось пригостити, то на таких не варто тратити бачерувку[21].
Не питаючи дозволу, батяр жестом фокусника підхопив ближчу до нього чарку, перехилив, і, ставлячи назад, хитнувся. Аж зараз Кошовий переконався, яким Пляма був насправді п’яним. Поведінки, зухвалої навіть «Під вошею», це не вибачало. Але бодай пояснювало.
— Тобі тут дозволено задурно? — він перевів погляд на кельнера. — Пане Цезарю, щось помінялося за два роки? Пан Тима поміняв правила, батяри можуть не платити?
— Тебе не кликали, Плямо, — сухо мовив кельнер. — То наші справи.
— А хто сказав, що Кшиштоф Пляма не платить? — вигукнув той, у голосі забриніла неочікувана для Клима хлопчача образа. — Пане Цезарю, хіба не я пригощаю товариство? Хіба ви не мали від Плями зиску?
— Заспокойся, тобі сказали.
— Ні! Я завжди платив і нині буду! Ось, маєш!
Батяр знову поточився, схопився за шинквас. Хтось із чоловіків спробував підтримати, не дати впасти, але Пляма встояв, гикнув. Потім, відкинувши руку, вже знайомим цирковим жестом видобув із кишені смугастого піджака дороге шкіряне портмоне, помахав ним перед Климовим носом.
Віко ще раз сіпнулося.
— Чого моргаєш! — гаркнув Пляма, кладучи портмоне на стійку. — Тут усе є! О, глянь!
— Нічого не бачу, — промовив Кошовий.
Усередині дійсно не було ані корони.
Кшись, схоже, сам неабияк здивувався. Струснув гаманом, на шанквас випало кілька срібняків.
— Нарешті ти все пропив, дурню, — зітхання Цезаря вийшло полегшеним і якимось батьківським. — Йди поспи, сьогодні маєш кімнату безкоштовно. Подарунок тобі від закладу за щедрість.
— Давно хлопака так гуляє? — поцікавився Клим.
— Від учора.
— З ночі?
— А твоє яке собаче діло! — визвірився Пляма.
— Я перепрошую за його поведінку, але хлопака правий. Вам, пане Кошовий, не має бути жодного діла до того, хто, як довго і яким коштом тут п’є.
— З першими двома заувагами цілком згоден, пане Цезарю. Але яким коштом — дуже цікавить. Особливо мене обходить ось ця річ, — він поклав руку на портмоне.
— Грабки забери! — гаркнув Пляма, і тепер уже різко, з наміром почати бійку, штовхнув Клима в груди.
А він сильний. Хміль ще й додавав, тож Кошовий отримав небезпечного супротивника.
— Ану, розійшлися! — кельнер грюкнув кулаком по шинквасу, від чого чарка, призначена для Шацького, перекинулася, довкола неї розповзлася горілчана пляма.
— Я вже просто так не піду. Гукайте старших, пане Цезарю. Інакше я позву наших стрільців. Шацький!
— Так! — стрепенувся той і, не чекаючи, поки Клим повторить двічі, кинувся до виходу.
Шлях йому заступили троє похмурих драбуг.
— Назад! — гаркнув Цезар. — Тримайте його! Тримайте обох!
Але Кошовий уже відскочив, двома стрибками дістався Йозефа, сіпнув за лікоть.
— Йдіть, вас ніхто не триматиме!
— Тобі велено — назад!
Пляма вже сунув на Клима. П’яні очі налилися кров’ю, родимка, здавалося, стала ще червонішою й пашіла, мов вогняна. Правиця стискала ніж, лезо ходило в різні боки й наближалося.
Дивно — віко не смикалося.
Кошовий не бився давно, та коли атакував першим — відчув себе так, ніби бої навкулачки були для нього звичним, ледь не повсякденним явищем. Пірнувши під ніж, у русі дістав Пляму кулаком, цілячи знизу в щелепу та влучаючи. Той зойкнув від несподіваного болю, вилаявся, але встояв на ногах. Хоч хвилину тому здавалося — впаде, варто лише дмухнути. Заревівши, виставив лезо вперед, нагнув голову й налетів на Клима, явно уявивши свою руку списом чи багнетом. Кошовий знову ухилився, гойднувшись у протилежний бік, і не бив — перехопив озброєну правицю, стиснув, вивернув.
Розтиснулися пальці.
Знову крик болю.
Ніж впав на підлогу, Клим копнув його носаком, відкидаючи під найближчий стіл.
— Пусти!
— Маєш!
Кошовий різким поштовхом відкинув Пляму від себе, й той нарешті впав, пролетівши перед тим із метр. Клим витер долоні об пальто, повернувся до шинквасу.
— Так до чого я веду, пане Цезарю...
Позад нього знову відчувся рух, тут же — вигук Шацького.
— А-ААА!
Крутнувшись на каблуках, Кошовий виставив кулаки, готуючись відбивати напад. Але побачив картину, яка здивувала навіть за теперішніх обставин. Невисокий, зазвичай мирний дантист із Кракідалів налетів на кремезного неголеного злодійчука, котрий саме збирався вдарити Клима зі спини, й штовхав подалі двома витягнутими руками, підбадьорюючи себе войовничими криками. Той від подиву справді розгубився, адже міг чекати опору від кого завгодно, але не від такого, як Шацький. Через те не намагався зупинити Йозефа, хоч завиграшки міг так зробити, й не бив у відповідь, хоч, виглядало, ладен був скалічити нападника одним ударом. Дозволяв штурхати себе й задкував, і видовище отримало перший відгук — дружно зареготали й заплескали в долоні повії.
Хтось засвистів.
До реготу долучилися кілька чоловічих голосів.
— ПЛЯМО, НЕ СМІЙ!
Це кричав Цезар, і Кошовий миттю розвернувся до побитого противника, за якого легковажно забув.
Той сидів на підлозі, наставивши на Клима револьверне дуло.
— Вб’ю! Вб’ю! — горлав Пляма, зовсім втративши обережність та залишки тверезого розуму. — Всі геть! Геть від нього! Стріляю!
— ПЛЯМО! Хто-небудь!
Часу на роздуми вже не було.
Кошовий скочив убік.
Бах!
Куля розбила пляшку за шинквасом.
Кельнер, не чекаючи нічого подібного, присів.
—