Офіцер із Стрийського парку - Андрій Анатолійович Кокотюха

— То що ми забули «Під вошею», пане Кошовий? Як тамті батяри нам допоможуть? Хіба вони мали до діла з паном польським офіцером?

— Той поліцейський, пан Томаш, про якого я казав вам уже, згадав таку собі Агнешку Пілунську. Вона знайшла тіло, і мене дуже цікавить, за яких обставин.

— Здається, та пані — курва. Хіба курви залазять у кримінал за якихось особливих обставин?

— Шацький, звідки ці упередження?! — пурхнув Клим. — Свої свідчення вона дала поліції під протокол. Могла не все сказати. У будь-якому разі мені треба побачити місце злочину так, як це побачила та Агнешка. І для мене вона не повія, а передусім свідок. Знайти її може пан Тима. Хоча ви знаєте, мені краще звертатися до пана Лінди. Іншої дороги, ніж «Під вошею», в мене нема.

— Та ясно, — зітхнув Шацький.

— Також не забувайте: при офіцерові напевне були гаманець і револьвер. Версія пограбування виглядає зараз найбільш реальною. Хто з бандитів міг вештатися вчора в Стрийському парку?

— Хто завгодно.

— Згоден. Одне уточнення: хто завгодно з тих, кому дозволено пастися на тій території. Як Тима, так і Лінда можуть про це розповісти.

— Якщо захочуть.

— Отож. Доведеться просити.

— У ноги падати?

— Ще чого. Спробую знайти для обох чи для котрогось із них підходящі чарівні слова.

Теревенячи так, Кошовий намагався бодай трошки зменшити напругу. Дарма. Що ближче підходили до кримінального осередку, то вона зростала. А опинившись під знайомими дверима, Клим відчув, як напруга загусла, змішавшись із повітрям.

Потягнув на себе двері.

Зайшов.

Шацький, мов зброєносець, тримався позаду.

Спочатку на появу нових відвідувачів увагу не звернули.

Як на цю пору, народу «Під вошею» було чимало. Зазвичай батяри та злодії з усієї округи збиралися глибоко по обіді. А перші повії заходили, коли місто огортали сутінки. Нині ж годинник показував лише третю пополудні, проте вільних місць майже не було як за столами в залі, так і біля шинквасу, за яким стовбичив незмінний череватий кельнер Цезар, у не новому, але чистому фартуху та з прилизаним до блиску пробором. Вже з порогу Кошовий відчув — тут щось відбувається. Точніше, намічається, й всі присутні, включно з проститутками, котрі вперше на його пам’яті поводили себе не так нахабно й виклично, об’єднані передчуттям чогось великого, визначного, що ось-ось змінить довкілля на краще.

Або йому здається, або тут і тепер зібралося мобілізоване й добре організоване військо.

Очі швидко засльозилися від густого, несвіжого повітря, просякнутого сумішшю диму від дешевого міцного тютюну й запахів пива, капусти, шкварок і ще чогось, постійно пересмаженого. Коли Кошовий завітав сюди вперше, потай, серед ночі, на запрошення місцевого злодійського короля Густава Сілезького, потім довго провітрював одяг. Тоді подумав: завсідників цього бару можна визначати на львівських вулицях за запахом — так пахкотів кримінал.

І нині напевне замислюється великий, грандіозний, не бачений раніше злочин.

— Прошу дуже триматися обережніше, пане Кошовий, — озвався з-за спини Шацький.

Схоже, дантист теж відчув підвищену небезпеку.

— Ми лиш дещо запитаємо, — кинув Клим через плече. — А вважати треба вам. Не відходьте далеко й по можливості не пускайте нічого собі за спину.

— А як зайдуть?

— Кричіть. Ще краще — тікайте, не соромно.

Сказавши так, він впевнено рушив через зал до шинквасу, не озираючись по сторонах. Йозеф не відставав, і аж тепер на обох звернули увагу. Та поки на Кошового дивилися як на людину, котра не вписувалася в місцеву атмосферу, а не на того, хто порушив заборону, прийшов, куди зась, й шукає пригод на свою голову.

Цезар витирав пивний келих серветкою, спокійно чекаючи, поки Клим наблизиться. Жестом звелів двом чоловікам відійти, ті послухалися, розступилися, дали місце. Кошовий став навпроти кельнера, демонстративно поклавши руки на стійку й показуючи тим самим — зброї не має. Шацький став поруч, напустивши на себе вигляду, який вважав войовничим. Добре знаючи свого друга, Клим уявляв, як йому лячно.

— Ви при здоровому глузді? — спитав Цезар голосно, далі тримаючи келих й навмисне привертаючи до непроханих гостей загальну увагу. — Пана Шацького я б ще зрозумів. Вас — ні.

— І вам, пане Цезарю, добрий день, — Клим намагався триматися миролюбно.

— Пане Кошовий, ніхто не буде протестувати, якщо ви з вашим колегою просто зараз підете звідси геть, — кельнер поставив келих на стійку, стукнувши денцем.

— Гаразд, ви попередили, всі присутні чули. Ніхто не закине, що ви добре прийняли прокажених. Я можу говорити про справи?

— У мене нема з вами жодних справ, — відрізав Цезар. — Щодо пана Шацького, то зуби в мене, Богу дякувати, здорові. Але піду на невеличку угоду, пригощу обох бачерувкою за рахунок закладу й по старій пам’яті.

Кошовий і Шацький перезирнулися.

Сприйнявши їхнє мовчання за згоду, кельнер театральним жестом виставив перед ними дві чарки, налив обидві по вінця, відступив та склав руки на грудях.

— Прошу дуже.

Шацький машинально потягнувся, та Клим зупинив його поглядом.

— Пане Цезарю, особисто ви мені нічого поганого ніколи не зробили. То я мав гріх, якось погрожував револьвером. Ви ж знаєте, яка тоді виникла ситуація й ми розійшлися миром. Давайте я сприйму ваше частування пропозицією випити мирову. Ще й готовий пригостити вас, хоч пропонувати таке кельнеру поважного закладу не пасує. А потому поговоримо.

— Ми не питимемо мирових, — мовив Цезар. — Маєте рацію, ми з вами не сварилися. Всяке буває в житті. Та є речі, котрі не можна дарувати, й не лише тут, — рука обвела зал. — Ви не давалися чути два роки, і пан Тима мав переконання: ви все зрозуміли, розійшлися з ним назавжди.

— Тепер пан Тима мені потрібен.

— О?

— Хтозна, може, я всі два роки думав й вирішив нарешті попросити пробачення. Ще й випити мирову з ним.

— Не викликайте вовка з лісу, пане Кошовий. Не хочете горілки — йдіть собі.

Клим знову глянув на Шацького. Наморщив лоба, шукаючи потрібні слова. Просто так він піти не міг, хоч розумів — йому роблять єдину прийнятну за цих обставин пропозицію. Поки слів не було, вирішив говорити далі, заговорювати невблаганного кельнера.

Аж раптом відчув рух ліворуч від себе.

— Пане Кошовий! — зойкнув Йозеф.

Сильна