Офіцер із Стрийського парку - Андрій Анатолійович Кокотюха

Пан Томаш глянув на Віхуру, зітхнув.

— Я так само не великий знавець. Кажу почуте від пана Лінецького. Капітан Яблонський, з його слів, минулого року послужив у ландверському полку[18]. Здається, Німецької південної армії[19]. Брав участь у боях, був поранений, за це відзначений медаллю «За хоробрість»[20].

— Попри свою необізнаність, знаю — це вища нагорода для нижніх чинів.

— Дивно, — гмикнув пан Томаш. — Я запитав пана Рафала те саме. Ми з вами можемо мислити в одному напрямку, пане Кошовий.

— Відповідь якою була?

— Колега пана Яблонського наполягає: саме цю медаль вбитий за життя цінував найбільше. Бо поважніші ордени мав. А ця медаль... Як би сказати...

— Підкажу. Таке собі підтвердження власної хоробрості. Хіба ні?

Іронію приховати не вдалося.

— Пащекуєте, пане Кошовий. Але воно так є. Й потім, ви дійсно обізнані менше за мене. Вже рік, як ця медаль має золоті та срібні вензелі. Це означає: нею можуть бути нагороджені офіцери.

— Чудово. Який вензель мав пан Яблонський?

— Золотий, — коротко відповів пан Томаш. — Там була якась історія, пан Рафал розповів... — поліцейський наморщив лоба. — Словом, зброю Яблонський здобув у бою. В нього самого закінчилися набої. Тут вибіг російський офіцер. Зчепилися врукопашну, капітанові вдалося застрелити ворога з його ж нагана. Потім зброю почистили, зробили символічний напис на руків’ї, вручили урочисто в шпиталі.

— А написали — що?

— Der Tarferkeit.

— Ясно. Міг би здогадатися. За хоробрість.

— І щоб закінчити про револьвер. У місті небезпечно. Офіцер не може дозволити собі вийти без зброї.

— Так само, як без грошей і документів, — зауважив Кошовий.

— Не зовсім розумію, що ви хочете цим сказати.

— Лише одне, пане Томаш. Злочинцеві не потрібні його документи. Все інше знадобилося, особливо — револьвер, — Клим налив знову. — Парк Кілінського — не найбезпечніше місце у Львові. Робимо також поправку на непрості часи. І готовий припустити: капітан у цивільному став жертвою звичайнісінького пограбування.

— Ні.

— Чому? — здивування справді було щирим. — Опирався — вбили. Хочете ви того, чи ні, але з цієї дзвіниці смерть бойового офіцера виглядає зовсім не героїчною. Та й політика тут, на щастя, ні до чого.

Не чекав, поки інші вип’ють — зробив це сам.

Розділ четвертий

«DER TARFERKEIT»

Ось і не вір у прикмети!

Кажуть же — не згадуй чорта мимоволі, бо тут тобі він і з’явиться. Варто було зринути в розмові з Віхурою персонам Тими й Лінди, як Кошовий відразу згадав їхню штаб-квартиру. А за короткий час ноги вже несли Клима в бар «Під вошею», бо тільки там можна було знайти потрібні сліди.

Принаймні іншого виходу, як потикатися в заборонене для нього, а отже — небезпечне місце, Кошовий не бачив.

Самому туди йти не хотілося, хоч і мав у кишені револьвер. До речі, роздобутий спеціально для нього й проданий дев’ять років тому Єжи Тимою. Відтоді зброя не раз ставала в пригоді, хай стріляти в людину Клим так і не навчився. Цей бар’єр єдиний лишився неподоланий, бо вдарити когось в лице міг і досить часто практикував. Ще до арешту, в Києві, ходив у спортивний клуб та брав уроки боксу. Згодом боксування знадобилося під час різних ризикованих пригод, і адвокат при потребі пускав кулаки в хід, не вагаючись. За весь час свого життя у Львові він то відновлював тренування, то через різні обставини забував про спорт. Але роки війни мобілізували зсередини, тож Кошовий тепер завжди відчував себе в тонусі, готовим до бою.

Ситуація вимагала, аби поруч був утаємничений у справу свідок. Тож після короткої внутрішньої боротьби Клим усе ж вирішив прихопити Шацького. Якщо дійде до сутички, користі від дантиста не буде. Проте Йозефу не звикати, в подібних пригодах він бував із Кошовим не раз. До всього, «Під вошею» його добре знали, він там ні з ким не сварився, тож був благенький, але шанс використати його, як арбітра. Або Шацький може відступити й привести допомогу. Того ж Арсенича, стрілецький сотник має до мешканців «Під вошею» давні рахунки.

Його та інших особливо й просити не треба.

...Два роки тому, шукаючи вбивцю стрільця Ладного, його побратима, Кошовий мусив звернутися по допомогу до Тими. Новообраний злодійський король був єдиний із Климових знайомих, хто міг за кроткий час знайти в місті потрібну йому особу, близького поплічника російського шпигуна. Але часу на вмовляння Кошовий не мав, і втрутився Арсенич, з усією прямотою військового захопивши Тиму в полон. Тому довелося не приставати на пропозицію, не торгуватися, а виконувати наказ. Він почував себе приниженим, заявив — ніколи не пробачить, а стрільцеві свербіло дізнатися, як саме злодій зводитиме з ним рахунки. Взаємна неприязнь лишилася досі...

Як і передбачалося, Йозеф зрадів й відразу заметушився, вдягаючи пальто та намагаючись при цьому виконати добровільно взяту на себе роль особистого Климового секретаря.

— Пане Кошовий, пане Кошовий, до вас тут приходили люди! Ось, я записав їхні потреби! А дехто, бачите, сам лишав записки!

— Та не до них зараз, Шацький! — відмахнувся той. — Перекурю й рушаємо. Як повернуся, тоді все розберу. Не думаю, що там є щось важливіше за цю нашу справу.

— Нашу! — дантист гордо випнув худі груди. — Маю за честь бути довіреною особою. Хоч мене, жида, оці всі ваші чвари найменше стосуються.

— Отут ви не праві, — зауважив Клим, розкурюючи цигарку. — Забули хіба: від будь-яких катаклізмів першими страждають євреї. Хоч справді не маєте стосунку до жодного з них.

— Так, так, — закивав Йозеф, цмокаючи при цьому губами. — Ми лише потерпіла сторона за всяких заворушень.

— І наше з вами завдання — спробувати уникнути одного з таких.

— Йой, пане Кошовий, аби ж то вийшло, аби ж вдалося! Але ж вам завжди вдаються подібні справи. Маєте талант, і не сперечайтеся.

— Хто б заперечував.

Якби годину тому він не випив би з поліцейськими, колишнім та чинним, думав би довше й прийняв би виваженіше рішення. Принаймні краще б підготувався, склавши в голові план дій. Та зараз першу скрипку грав алкоголь, від додав упевненості в собі й відповідно — куражу, адреналіну в кров. Схоже, Шацькому передався його бойовий запал, тож