Макбет - Ю. Несбе

Він обернувся. Лише зараз помітив, що другий чоловік був у білій одежі. Вона всотувала кров, що текла з отвору в шиї.

Макбет стояв позаду, тримаючи в руці кинджала. Він важко дихав.

— Отак, — хрипко сказав він і прокашлявся. — Ось я й віддав тобі свій борг, Даффе.

Дафф натиснув пальцями в тому місці, де його дотик мав спричинити біль. Другою рукою затулив чоловікові рота, щоб приглушити крики, і вдавив його у шпитальне ліжко. Чоловік відчайдушно смикав кайданки, якими був прикутий до ліжкового бильця. У денному світлі, яке линуло потоком у вікно, Дафф добре бачив мереживо тоненьких кров’яних судин довкола збільшених від больового шоку чорних зіниць в широко розкритих очах, над якими на лобі виднілася татуїровка «Вершник-вікінг до скону». Середній і вказівний пальці Даффа почервоніли, коли він натиснув на забинтовану рану на плечі. Почулося чвакання — то точилася кров.

«Готовий узятися за будь-яку роботу, якщо вона піде на користь і правоохоронцям, і місту», — подумав Дафф. І знову спитав:

— Хто є вашим «кротом» у поліції?

Потім облишив рану. Чоловік припинив верещати. Дафф прибрав руку з його рота. Чоловік мовчав.

Дафф зірвав пов’язку й засунув у рану всі свої пальці.

Він знав, що здобуде відповідь, це було лише питанням часу. Бо настає момент, коли людині вже несила терпіти; вона ламається, порушуючи будь-які витатуйовані клятви і починає робити все, абсолютно все, навіть те, чого ніколи й не збиралася робити. Бо вічна вірність — це не по-людськи, а зрада — це по-людськи.

4

Минуло двадцять хвилин.

Двадцять хвилин від тієї миті, коли Дафф зайшов до шпиталю і встромив свої пальці в рану на плечі чоловіка з татуюванням на лобі, і до того моменту, коли він вийшов, ошелешений, маючи інформацію про те, де, коли і як можна застукати певну особу на гарячому, щоб вона не змогла заперечити свою провину — хоча, звісно, та особа могла бути й невинною.

Минуло тридцять хвилин.

Тридцять хвилин відтоді, як Дафф сів у своє авто, проїхав містом крізь схожу на старече сциклиння мрячку, зупинився біля поліцейського управління, отримав граціозний кивок від секретарки старшого комісара — мовляв, заходьте, і до того моменту, коли всівся навпроти Дункана й вимовив одне-єдине слово: Коудор. Старший комісар перехилився через стіл, спитав Даффа, чи він упевнений, бо йдеться таки про начальника відділу боротьби з бандитизмом, а потім відкинувся на спинку крісла, затулив обличчя рукою — і Дафф уперше почув, як Дункан виматюкався.

Сорок хвилин.

Сорок хвилин минуло з тої миті, коли Дункан, повідомивши, що Коудор узяв відгул, наказав Макбету заарештувати його, і до того моменту, коли восьмеро спецназівців оточили будинок Коудора, розташований на великій ділянці землі над узбережжям. Попри те, що будинок містився далеко на заході, муніципальні служби й там збирали сміття та проганяли звідти безхатьків, а найближчим сусідом Коудора був мер Тортел. Спецназівці залишили авто на відстані і крадькома наблизилися до будинку по двоє з кожного боку.

Макбет і Банко сіли на тротуар спинами до високої стіни з південної сторони, побіля воріт маєтку. Як і більшість його сусідів, Коудор вмонтував у вершечок стіни скляні друзки, але спецназівці мали проти подібних перешкод спеціальні килимки. Облава проходила за звичайною процедурою, і групи доповідали по рації про свій вихід на заздалегідь обумовлені позиції. Макбет поглянув на протилежний бік вулиці, де хлопчик років шести-семи гепнув м’ячем по гаражній стіні саме в той момент, коли вони підійшли. Макбет підніс пальця до губ — мовляв, тихше, і хлопець, мов сновида, кивнув у відповідь. На його обличчі був той самий вираз, що і в молодика у білому, який стояв навколішки минулої ночі. Макбет занурився у спогади.

— Прокинься! — прошепотів Банко йому на вухо.

— Що таке?

— Всі групи вже на місцях і готові.

Макбет двічі глибоко вдихнув і видихнув. Треба зосередитися й викинути з голови весь непотріб, бо невдовзі — вхід у зону. Він натиснув кнопку.

— П’ятдесят секунд — і ми заходимо. Північна група, як ви? Прийом.

У відповідь почувся голос Ангуса з єлейними нотками проповідника:

— Все нормально. Всередині не видно жодного руху. Прийом.

— Західна група, доповідайте, прийом.

— Все нормально, — відповів Сейтон, якого виділили їм на підмогу. — Втім, стривай. Схоже, в залі гойднулася штора. Прийом.

— Ясно, — мовив Макбет. Йому навіть думати не треба було: це була частина процедури екстреної перевірки на готовність, яку вони відпрацьовували майже щодня до автоматизму. — Хлопці, мабуть нас помітили, — додав він. — Перериваємо відлік часу й починаємо. Три, два, один — уперед!

І ось вона, зона. Зона — це наче кімната, куди заходиш, зачиняєш за собою двері, і відтоді не існує більше нічого, крім завдання, твоїх людей і тебе самого.

Вони скочили на ноги, Банко перекинув килимок через стіну, і в цей момент Макбет помітив, як хлопчик із м’ячем повільно, мов робот, помахав їм вільною рукою.

За кілька секунд вони вже були по той бік стіни і щодуху мчали через садок; Макбету здалося, що він із довкіллям — єдине ціле. Чув, як скрипнула під вітром гілка на дереві, бачив, як із сусідського даху злетіла ворона, відчував запах гнилих яблук у траві. Вони збігли східцями нагору, і Банко прикладом гвинтівки вибив шибку біля парадних дверей, просунув руку всередину й відімкнув замок. Зайшовши, вони почули, що в іншій частині будинку теж розбилося скло. Восьмеро проти одного. Коли Макбет спитав Дункана, чому той вважає, що Коудор чинитиме опір, начальник відповів, що повноцінний арешт був потрібен йому не через те, що підозрюваний міг вчинити опір.

— Це для того, щоб сигналізувати, Макбете: до своїх співробітників ми не ставимося поблажливо. Навпаки. Розбий вікно, вибий двері, нароби багато гармидеру і виведи Коудора в кайданках через парадні двері — щоб усі побачили й розповіли іншим.

Макбет зайшов першим. Притиснувши приклад штурмової гвинтівки до плеча, він швидко оглянув кімнату. Притулився до стіни біля входу до зали. Після різкого сонячного світла надворі його очі поволі призвичаювалися до темряви. Схоже, в будинку були опущені всі штори. Підійшов Банко і рушив далі до зали.

А коли Макбет, відштовхнувшись від стіни, пішов був слідом за ним, сталося несподіване.

Нападник вискочив тихо й хутко із затінку на сходах, вдарив Макбета в груди і перекинув його навзнак.

Макбет відчув на своїй горлянці гарячий подих, але примудрився встромити ствол гвинтівки поміж собою та псом і