Макбет - Ю. Несбе
— Що таке? — спитав Банко.
— Та, мабуть, у мене температура, ввижається всіляка дурня, — відповів Макбет.
— Галюцинації та видіння, — похитав головою Банко. — Мабуть, це грип. Нічого дивного. Вчора мокнув цілісінький день, а сьогодні ще й собака вкусив.
— До речі, про пса. Ви дізналися, звідки він узявся?
— Дізналися тільки, що той пес не належав Коудору. Напевне, вскочив крізь відчинені двері веранди. Цікаво, від чого він помер.
— А хіба я тобі не казав? Його вбив Сейтон.
— Знаю, але я не бачив на ньому жодних слідів. Він що — задушив його?
— Не знаю. Сам спитай.
— Я питав, але він так до пуття й не відповів, лишень…
— Нам зелений, татку, — озвався із заднього сидіння хлопець, нахилившись поміж двома чоловіками. Флінс успадкував більше материної скромності, аніж батькової доброзичливої веселості.
— Хто за кермом — я чи ти, синку? — спитав Банко з ніжною усмішкою, натискаючи на педаль. Макбет оглянув людей на тротуарі: заклопотані домогосподарки сновигали від крамниці до крамниці, а біля барів тинялися безробітні. За останніх десять років місто вранці ставало дедалі більш гамірливим. Це мало б надати йому атмосфери життя, яке ллється через вінця, але сталося навпаки: апатичні, відсторонені обличчя більше нагадували живих мерців. Макбет шукав поглядом, чи не сталося змін на краще за кілька останніх місяців? Чи спричинив лідерський стиль Дункана якісь зміни? Мабуть, найзухваліших та найбрутальніших вуличних злочинів дійсно поменшало — можливо, завдяки посиленому патрулюванню. А може, тому, що злочинність перемістилася з головних вулиць у закутки й на манівці.
— Денні лекції в поліцейському коледжі. В мої часи такого не було, — зауважив Макбет.
— Це не лекція, — заперечив хлопець. — Ми з кількома товаришами проводимо колоквіум.
— Колоквіум? А це що таке?
— Флінс та ще деякі охочі збираються перед іспитами й разом готуються, — пояснив Банко. — До речі, хороша ідея.
— Татко каже, що мені треба вчити право. Поліцейського коледжу недостатньо. Як ви гадаєте, дядьку Маку?
— Гадаю, ти мусиш слухатися свого батька.
— Але ж ви не вивчали право.
— Ну, й де він тепер? — іронічно посміхнувся Банко. — Припини, Флінсе. Ти мусиш націлюватися вище, ніж твій невдаха-батько та його лінькуватий приятель.
— Ти ж кажеш, що я не маю лідерських якостей, — мовив Флінс.
Макбет здивовано вигнув брови й зиркнув на Банко.
— Хіба? А я гадав, що батько має привчати своїх дітей до думки, що вони зможуть усе, якщо добряче постараються.
— Так, справді має, — підтвердив Банко. — До того ж я не говорив, що в нього немає лідерських якостей, я лише сказав, що йому бракує навичок лідерства. А це означає, що слід тяжко працювати над тим, щоб їх набути. Він — кмітливий; йому просто слід навчитися довіряти власній думці, а це означає здатність брати на себе ініціативу й не завжди дослухатися до думки інших.
Макбет обернувся до хлопця.
— Твій батько — жорстка людина.
Флінс знизав плечима.
— Декому завжди хочеться віддавати накази і брати на себе відповідальність, тоді як іншим це не подобається — що в цьому дивного?
— Нічого дивного, — погодився Банко. — Але якщо хочеш чогось досягти, то мусиш змінитися.
— А ти змінився? — запитав Флінс з ноткою роздратування в голосі.
— Ні, бо був таким, як ти, — зітхнув Банко. — Завжди радо дозволяв іншим брати на себе відповідальність. Але тепер шкодую, що тоді ніхто не підказав, що мої судження були не гіршими за судження інших. Іноді навіть кращими. А якщо твої судження кращі, то це означає, що саме ти мусиш бути лідером, що це твій обов’язок перед громадою, чорт забирай.
— А ви як гадаєте, дядьку? Ви можете отак просто взяти змінитися і стати лідером?
— Не знаю, — відповів Макбет. — Як на мене, то деякі люди лідерами народжуються і є ними абсолютно природно. Як, наприклад, старший комісар Дункан. Це люди, чиї переконання передаються іншим; люди, здатні надихнути інших на смерть заради якоїсь справи. А деякі мої знайомі не мають ані переконань, ані навичок лідерства — ними просто керує бажання дряпатися нагору, допоки не всядуться в начальницькі крісла. Такі особи бувають розумними, харизматичними і красномовними, але насправді не розбираються в людях і не розуміють їх. Бо в упор їх не бачать. А бачать і розуміють лише самих себе.
— Це ти про Даффа? — усміхнувся Банко.
— А хто такий Дафф? — поцікавився Флінс.
— Не має значення, — відрізав Макбет.
— Ні, має. Розкажи, дядьку. Мені ж учитися треба, так?
Макбет зітхнув.
— Ми з Даффом приятелювали в сиротинці та в поліцейському коледжі, а зараз він є начальником антинаркотичного відділу. Сподіваюся, він здатен ще дечому навчитися, і це змінить його.
— Його вже ніщо не змінить, — посміхнувся Банко.
— Кажете, начальник антинаркотичного відділу? — запитав Флінс. — Це отой, зі скісним шрамом на пиці?
— Так, — підтвердив батько.
— А звідки той шрам у нього взявся?
— Він із ним народився, — відповів Макбет. — До речі, ми приїхали: ось уже і школа. Дивись, не бешкетуй.
— Авжеж, дядьку Маку.
Прізвисько «дядько» з’явилося тоді, коли Флінс був іще малим, а тепер він користався ним здебільшого іронічно. Та коли Макбет провів поглядом хлопця, який чимдуж кинувся під дощем до воріт поліцейського коледжу, у нього все одно потеплішало на душі.
— Гарний хлопець, — мовив він.
— Тобі треба завести власних дітей, — пробурчав Банко, від’їжджаючи від бордюру. — Діти — це подарунок на все життя.
— Знаю, але моїй Леді вже запізно мати дітей.
— То знайди когось молодшого. Жінку свого віку.
Макбет нічого не відповів, задумливо дивлячись у вікно.
— Коли я побачив на світлофорі червоного чоловічка, то подумав про смерть, — сказав він.
— Маєш на увазі Коудора? — спитав Банко. — До речі, я говорив з Ангусом, коли той стояв, витріщившись на Коудора, який висів у зашморгу.
— Якісь релігійні медитації?
— Та ні. Він сказав, що до нього не доходить, чому багаті й привілейовані люди накладають на себе руки. Навіть якби Коудора
