Макбет - Ю. Несбе
— Так.
— А чи не спало вам на думку, що Свено теж хтось міг дати наводку? Він міг підозрювати, що на нього чекає засідка. Ваші побоювання про витік інформації можуть бути цілком обгрунтованими. Добраніч, Даффе.
— Добраніч.
Дафф рушив до будинку, вдихаючи запахи землі і трави, на яку вже впала роса. Він думав про таку можливість, а тепер її озвучив і Дункан. Витік інформації. «Кріт». І він, Дафф, знайде цього «крота». Завтра ж знайде.
Макбет лежав на боці із заплющеними очима. Поруч чулося її рівномірне дихання, а з казино — басова складова музики, подібна до приглушеного серцебиття. Казино «Інвернесс» працювало цілу ніч, але зараз було вже пізно навіть для найазартніших гравців і найбільш спраглих пияків. Нічні гості розходилися коридорами по своїх номерах. Дехто — сам, дехто — з дружиною. А дехто — в іншій компанії. Леді на це не зважала, якщо жінки-відвідувачки казино дотримувалися встановлених нею неписаних правил: завжди бути розважливими, причепуреними, тверезими, неінфікованими, а насамперед — неодмінно привабливими. Незабаром після знайомства з Макбетом Леді поцікавилася, чому він на них не задивляється. І розсміялася, почувши, що він помічає лише її. Лише згодом збагнула, що це буквально так. Макбетові не треба було роздивлятися довкола, щоб побачити її — ніби нею проштампували сітківку його очей: куди б його не заносило, варто було лише заплющити очі — і ось вона вже тут, прямо перед ним. До Леді в нього нікого не було. Себто траплялися жінки, від яких пришвидшувалося серцебиття, і, звісно, були жінки, чиї серця змушував битися частіше він. Але Макбет ніколи не мав з ними інтимних стосунків. Ну і, звісно, була одна жінка, яка залишила шрам на його серці. Коли Леді про це здогадалася і, сміючись, спитала, чи не послала було доля їй справжнього цнотливця, він розповів їй свою історію. А потім вона розповіла йому свою.
Коштовна шовкова ковдра на ліжку в номері люкс важко тиснула на оголене тіло. Його ніби лихоманило: було водночас і зимно, і парко. Дихання Леді змінилося, і Макбет збагнув, що вона прокинулась.
— Що сталося? — сонно прошепотіла Леді.
— Нічого, просто не спиться.
Вона притулилася до нього й ніжно погладила йому груди і плечі. Час від часу, як от зараз, вони дихали в унісон. Наче були одним організмом, такими собі сіамськими близнятами зі спільними легенями — саме таке відчуття виникло у них після того, як обмінялися своїми історіями, і тоді Макбет збагнув, що вже не самотній.
Її рука ковзнула по його передпліччю, торкнувшись татуювань, потім опустилася до ліктя й нижче, погладивши шрами. Про них він теж їй розповів. Розказав і про Лорреля. Вони взагалі не мали таємниць одне від одного. Втім, то були радше не таємниці, а сумні подробиці, про які він благав її не розповідати. Леді кохала його, і це — все, що він мав про неї знати. Решта не мала значення. Вона була царицею. І її васал слухняно настовбурчився під шовковою ковдрою.
Коли Дафф заповз у ліжко й вмостився біля дружини, прислухаючись до її рівномірного дихання й відчуваючи тепло її спини, то йому здалося, що спогади про нічні події вже почали вщухати. Це місце завжди так діяло на нього, завжди. Вони познайомилися ще тоді, коли він був студентом поліцейського коледжу. Дружина походила з заможної родини із західної частини міста, і хоча спершу її батьки ставилися до Даффа дещо скептично, згодом цей амбітний і працьовитий парубок їм сподобався. Його сім’я теж була респектабельною, — принаймні, так вважав його вітчим. А потім все пішло майже автоматично: одруження, діти, будинок у Файфі, де діточкам не доведеться дихати отруєним повітрям, кар’єра та буденна одноманітність. Дуже багато буденної одноманітності плюс довгі дні в очікуванні підвищення по службі. А час іде. Навіть не йде, а летить. Отак воно завжди буває, нічого не вдієш. Хіба ж вона не була гарною жінкою і хорошою дружиною — розумною, вірною і дбайливою? А він — хіба ж він не був хорошим чоловіком? Хіба не дбав про них, хіба не заощаджував гроші на освіту дітей, хіба не збудував хижку побіля озера? Він був таким, яким був — іншим бути просто не міг. До того ж це не абищо: мати домівку й родину, бо вони забезпечують внутрішній спокій. Родина має власний ритм життя, власні закони, і її мало турбує те, що відбувається поза межами дому. Точніше сказати, анітрохи не турбує. Натомість він потребував отого відчуття реальності або її відсутності — він просто мусив його мати. Хоча би час від часу.
— А, прийшов… — пробурмотіла дружина.
— Повернувся — до тебе й діточок…
— Так, повернувся вночі, — додала вона.
Дафф лежав, прислухаючись до тиші, яка запала між ними. Намагаючись збагнути, чи це на добре, чи на лихе. А потім вона ніжно поклала йому руку на плече. Обережно натиснула кінчиками пальців на його стомлені м’язи там, де її дотик — він знав — принесе полегшення.
Дафф заплющив очі.
І знову побачив оте.
Дощова краплина звисає з кінчика його забрала. Перед ним стоїть навколішки чоловік. Стоїть, не рухаючись. У шоломі з рогами. Дафф хоче щось сказати йому, але не може. Натомість притискає приклад до плеча. Чи не міг би той чоловік хоч трохи поворухнутись?! Краплина ось-ось впаде.
— Даффе, — гукнув Макбет ззаду. — Даффе, облиш…
Краплина впала.
Дафф вистрелив. Потім ще раз вистрелив. І ще раз.
Три постріли.
Чоловік, що стояв перед ним навколішки, упав набік.
І враз настала оглушлива тиша. Дафф присів навпочіпки біля мертвого чоловіка і зняв з нього шолом. Раптом на нього ніби вилили відро крижаної води — то був не Свено. То був молодий хлопець — лежав собі спокійно із заплющеними очима, ніби спав.
Дафф озирнувся на Макбета. Очі наповнилися слізьми. Він був не в змозі вимовити жодного слова, просто похитав головою. Макбет кивнув у відповідь і зняв шолом з другого чоловіка. Теж молодий хлопець. Відчувши, як до горла підкотився клубок, Дафф затулив обличчя руками. Крізь власні ридання йому чулися благання хлопця, подібні до крику чайки над безлюдною долиною:
— Не треба! Я нічого не бачив! Я нікому не скажу! Благаю! Жоден суд присяжних все одно мені не повірить. Я присягнуся, що…
Голос перервався. Тіло плюхнулося на
